1 лютого 1897 року у містечку Новоархангельськ (нині це території Кропивниччини) народився Євген Маланюк, письменник, публіцист, культуролог, літературний критик. Під час Української революції 1917 – 1921 років служив у Армії УНР.
«Євген Маланюк – письменник, який був «завжди – проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником, – пише культуролог Оксана Пахльовська у передмові до видання із циклу «Бронебійна публіцистика» – «Євген Маланюк «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури».
«Він продовжує бути суворим опонентом тієї України, що й далі животіє в нерухомому просторі посттоталітарної ментальності. І є провідником європейської України, яка досі не постала і для формування якої будуть потрібні ще титанічні інтелектуальні та громадянські зусилля», – говорить Пахльовська.
Як писав у спогадах Євген Маланюк: «Матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові – життьову свою невдачу… З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси».
Євген Маланюк під час навчання в Київській школі прапорщиків, 1914 рік. Навчальний заклад з початком Першої світової війни відкрили на Контрактовій площі у приміщенні Духовної академії, яку взялися евакуювати до Казані. Готували офіцерські кадри для піхоти. За три місяці успішного навчання Маланюк отримав чин офіцера- прапорщика. Після кількох місяців служби в тилу вирушив на Південно-Західний фронт. Фото: gazeta.ua
Учасник Першої світової війни. З початком Української революції служив в Армії УНР. Пройшов крізь усі перипетії національно-визвольних змагань. Після поразки Української Народної Республіки серед інтернованих вояків Армії УНР опинився у Польщі. 1923-го виїхав до Чехословаччини. Навчався в Українській господарській академії в Подєбрадах. Друкувався в журналі «Державна нація». У середовищі української еміграції друзями й найближчим оточенням Євгена Маланюка були Леонід Мосендз, Олег Ольжич, Олена Теліга, Олекса Стефанович, Оксана Лятуринська. 1925-го в Подєбрадах виходить перша збірка поезій Євгена «Стилет і стилос».
З 1929-го – знов у Польщі. Наприкінці ІІ світової війни – наступна еміграція, спершу до Німеччини, а далі до США.
У своїх творах Євген Маланюк багато розмірковує про причини поразки Української Народної Республіки: «Хтось сказав, що українці не вміють шанувати своїх героїв. А там, де немає пошани до визначних особистостей, не може витворитися традиція, що грає таку велику ролю в вихованні нації, в накресленні її історичних завдань і шляхів… Через усю нашу історію проходить яскрава національна риса індивідуалізму, яка, на жаль, принесла більше шкоди, ніж користи, з огляду на трагічні для нас обставини… Ця риса вдачі і привела нас на чужину».
Євген Маланюк із дружиною Богумилою та сином Богданом, Варшава, кінець 1930 років. Фото: gazeta.ua
«Його теоретичний спадок – безмірно цінний поєднанням культурології й, сказати б, національного психоаналізу, – пише Оксана Пахльовська. – Маємо, з одного боку, блискучі культурологічні й літературознавчі синтези, як есе й цикли статей про Шевченка, Франка, Лесю Українку, про Мазепу й Гоголя, історичні екскурси в російську літературу. З другого – гостру есеїстику публіцистичного характеру, в якій письменник нещадно аналізує національні комплекси не лише як історик, а й як психолог, добре обізнаний з Ніцше, Берґсоном, Фройдом. Маючи погляд історика-поета, Маланюк бачив наперед – і візіонарно, і раціонально – драматичні колізії української історії».
Помер Євген Маланюк 16 лютого 1968-го в Нью-Йорку.
