Цьогоріч минуло 65 років з того часу, як на Львівщині з села Смільниця радянська влада депортувала місцевих. На знак поваги та вшанування пам’яті жертв примусового виселення 15 жовтня у Смільниці зібрались свідки тих подій, родичі й знайомі переселенців, та всі не байдужі.
Силами місцевої влади та прикордонної служби у цьому селі вдалось відновити територію церкви, довкола якої було кладовище і дзвіниця.
ХХ століття в Україні охрестили століттям переселень, переважно примусових, тобто депортаціями. У 1951-52 роках комуністичною більшовицькою владою Радянського Союзу з карти України було стерто гірське село Смільниця, що поблизу українсько-польського кордону. Оскільки село опинилося на новій лінії кордону, яка була змінена в 1951 року в зв'язку з обміном територіями між СРСР і Польщею.
Однією з умов обміну було виселення місцевого населення, що і було зроблено тоталітарним режимом. Спочатку в Донецьку область вивезли кілька сімей, а в 1952 році примусово вивезли звідси все населення в село Острів, що на Сокальщині. Донька однієї з переселених туди жінок Галина Тимчак поділилась своїми переживаннями та спогадами:
«Мою маму в 1952 році переселили в село Острів, Сокальського району. Мамина хата була закордоном. А батьки брата мого чоловіка жили трохи далі Ліскуватого, вони мали великі поля. Ще навіть є документи з австро-угорськими печатками, з часів, коли купували ці землі. Важкі були часи. Люди залишали свої щойно відбудовані хати.
Радянська влада все робила проти українського народу. Мати сподівалась, що під час переселення створять якісь більш-менш нормальні умови, але тоді з людьми поводились як з худобою. Ні з ким не рахувались. Знаю, що перших переселяли залізничників, зокрема з Коростенка, Смільниці та Ліскуватого. Це було пов’язано з тим, що вони мусили переробити колію, бо польська вузька, а українська була ширшою.
Мій рідний батько та його батьки корінні острівчани (з села Острів, Сокальського району на Львівщини). А моя бабуся навіть була полькою. Усіх тамтешніх місцевих свого часу, десь 1946 року, виселили на Тернопілля. Потім вони повернулися в Острів, але вже не у свою хату, адже їхні оселі зайняли переселені смільчани у 1952 році. Так мої батьки і познайомились.
У 1967 році був польсько-український фестиваль і мене, ще маленьку, дідо взяв з собою. Я пам’ятаю, як мене дідусь через кордон, через ту річку переносив, тоді він побачив сливку, яку колись посадив, як зараз пам’ятаю його слова: «Дитино, то моя сливка!». Там ще залишився фундамент від хати, але все інше зруйновано. На його очах з’явились сльози. Неможливо передати, що відчуває людина, яка повернулась на малу батьківщину».
Одним із наслідків депортацій стало знищення унікальних бойківських дерев’яних хатин, обійстя, місцевих храмів. Залишилися лише могили на покинутому цвинтарі та гіркота в серці тих, хто не з власної волі навіки залишив рідне село. Етнограф-бойкознавець Наталія Кляшторна розповіла, що народилася в сім'ї переселених із західної Бойківщини громадян, що опинилися на території Польщі після Другої світової війни. А згодом у 1951 році сталінський режим насильно перевіз батьків на поселення до Херсонської області.
«У Смільниці проходила лінія кордону. Це і стало причиною того, чому відбулась депортація 1952 року. На жаль, до сьогоднішнього дня ми не можемо сказати точно, яка кількість людей зазнала переселення в 1952-му році. Усе наскільки заплутано та неоднозначно, адже переселення зазнали всі мешканці прикордонних сіл. Навіть уздовж тої лінії кордону, яка була встановлена ще раніше. В 1952-му році виселенню чомусь підлягли ті бойки, які були перегнані через Сян з гірської частини ще в 1946-му році. Тобто фактично відбулася подвійна депортація.
Згідно зі статистики на теренах Сокальщини домінувало українське населення, яке вигнали в 1946-му році. Вони живуть на теренах України або розсіяні по різних куточках Землі. Часто люди живуть в хатах і кажуть: “Ми живемо в польських хатах”. Звісно, що в 1951 році були виселені поляки, але ми повинні знати, що було до 1951 року. Мені вдалось встановити, що там домінувало наше українське населення.
У 1951 році мешканці польського походження, мали право вибору. Їх не везли у вагонах, де вже було призначено хто куди. Вони могли, взявши якусь компенсацію, залишитись в горах чи їхати до Вроцлава, Зеленої Гори чи ще кудись. Наші ж люди такої змоги не мали. Виявлені масові заяви з проханнями людей про переселення. Є протоколи зборів сільських громад, які начебто виявляють бажання переселятися.
Якщо ми прочитаємо тодішню пресу, то вся агітація була спрямована на те, що тут жити немає як і ми всі повинні їхати будувати ГЕС, або в степи Одещини, або збирати бавовну і так далі. Попри те наші люди не поспішали масово виїжджати. І хоч був певний відсоток добровільних переселенців, але він нікчемний».
Журналістка Гал-інфо поспілкувалась з жінкою–свідком подій 50-х рр, яка через радянську депортацію більшість життя прожила у селі Острів. Пані Стефана розповіла, що після переселення ще не була на малій Батьківщині: «Я тут вперше з 1952-го року. Мене восьмирічну дівчинку разом з батьками переселили. Наша хата була недалеко від церкви, довкола якої була дзвіниця і поховання. Знаю, що десь тут спочиває у Бозі мій брат».
На місці зруйнованої церкви представники духовенства відслужили Панахиду, освятили пам’ятний хрест, відновлену дзвіницю та надгробки на кладовищі. Учасники заходу запалили свічки пам’яті, згадали у молитві своїх предків. Опісля місцевий владика звернувся до учасників заходу.
«Щемить у серці. Виникає багато різних запитань: чому так сталось? Чому народ наш ставав жертвою різних тоталітарних режимів, був репресований, гнаний, позбавлений того, що є для людини цільним і важливим? Ворог завжди, коли хоче знищити якийсь народ або його поневолити, старається обірвати його корені. Корені, що сягають давнини і закріплюють цей народ, які дають життєдайну силу, ті соки із надр землі.
І ці депортації, які відбулися у 20-му столітті – це ніщо інше як брутальна спроба, яка, нажаль, увінчувалась успіхом, обірвати це коріння, позбавити людину землі. Тої, яка народила, вигодувала, яка завжди дає силу, щоб жити і творити. Ті, хто не був свідком тих жахливих подій не можемо собі до кінця усвідомити, зрозуміти, яка це величезна трагедія і який це великий біль.
Якось мені доводилося бути в степах нашої Південної України, де є багато наших братів і сестер, виселених із цих бойківських верхів. Виселених у степи, де немає цих чудових лісів, тих полян, усього того, що так милувало їхнє око і веселило їх серце, коли вони жили тут. Вороги завжди замітали сліди своїх злочинів. Так сталося і тут, на цьому місці. Гадали, що зруйнувавши нашу церкву, запустивши могили, ми забудемо про нашу історію, забудемо про рани, своє минуле і станемо такими слухняними і залежними від чужої волі.
Але те, що ми сьогодні є тут і те, що вдалося хоч в якійсь мірі це місце привести до порядку, є ще одним свідченням того, що зло ніколи не здобуде остаточної перемоги, що завжди перемагає правда і добро. І нині ми хочемо Богові подякувати за те, що нашим ворогам — насамперед, тому найзлішому ворогу – дияволу, не вдалося нас розтоптати, стерти з лиця Землі, відібрати нашої землі, відібрати душі, знищити віру. За це ми сьогодні Богу сердечно дякуємо».
Свідком депортацій була і Марія Гринюк. Згадуючи переселення, вона ледве стримували сльози. «Мені тоді було 5 років, нас везли в товарному вагоні з соломою та худобою. Дорога була довга. Потяг дуже часто та надовго зупинявся. Спершу казали, що всіх виселлять в Донецьку область. До сьогодні я ще зберігаю білет переселенця, в якому вказані мої тато, мама і ми – їх діти. У 1952-му році всі документи видавалися російською мовою. У тому документі спеціально писали, що переселення добровільне, щоб потім нічого не давати. Така була політика. Ми мали велике господарство. В нас була читальня в хаті. В якій всі збиралися, бо тоді клубу не було. Так розказувала моя мама». Також Марія Гринюк розповіла, що переселених людей зі Смільниці місцеві острівчани образливо називали «гуцулами»: «Досі я відчуваю на собі, те неприязне ставлення до нас. І чую в слід «гуцулка».
Делегацію острівчан очолив отець Андрій Тимчак, батьки якого так само пережили страшні депортації. «Наших людей перевозили вагонами до Львова на Скнилів, потім тримали пару там, бо не давали одразу рознарядки. Адже навіть не знали, куди будуть виселяти. Ви собі уявіть, що людей місяцями тримали у вагонах: і дітей, і дорослих, і худобу. Тварин виганяли, щоб випасти, у той час прибирали вагони. Зараз, коли сучасній молоді про це розповідають, то вони думають, що таке буває лише в кіно.
Батьки відчули на собі, наскільки важко було. Ми якраз за декілька років перед тим побудували хату. Але все мусили залишити. Маму з татом переселили в село Острів, а дядька та тітку на Донеччину. Коли мені було 2 роки, то мама з татом їздили у Донецьку область і забрали наших родичів сюди, домовившись, що їх на Львівщині пропишуть».
Одним з головних ініціаторів відновлення покинутого кладовища був заступник начальника відділу державної прикордонної служби «Смільниця» майор Сергій Шестопал.
«Два роки тому прибув у Смільницю для проходження служби. Був вражений тим, як край з великою історією так знищував тоталітарний режим, а в подальшому естафету перейняла байдужість і бездіяльність наших громадян. Якщо ми знатимемо свою історію, тоді, не допускаючи помилок минулого, зможемо будувати майбутнє. Нам не буде страшна ніяка пропаганда і ніякі зовнішні агресори. Ми повинні підтримувати свою історію і підтримувати свій народ».
