До 100-річчя національної модерної демократичної державності у Національному музеї-меморіалі «Тюрма на Лонцького» відкрили виставку «У дзеркалі Української Революції». Про задум цієї виставки в коментарі Гал-інфо розповіла заступниця директора Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Вікторія Садова.
За її словами, проведенням тематичної виставки у національному музеї «Тюрма на Лонцького» вирішили відзначити сторіччя української революції.
«Артефактів, які б розкривали цю тему, у музейній колекції – обмаль. Музей належить до наймолодших національних музеїв і його колекція тільки формується. Артефактів насправді дуже мало. Це було пов’язано із долями та життями людей, які провадили підпільну діяльність, і родина намагалася не зберігати такі речі, щоб не наражатися на небезпеку», - розповіла Вікторія Садова.
Вона додала, що часто фотографії, листи чи інші речі знищували самі родичі. Однак дехто зберігав ці дорогі для них речі і тепер вони можуть передавати їх у музей.
«Сто років української революції і події кількарічної давності на Майдані підтвердили нам, що вона ще не завершена. Національна демократична, модерна українська державність постає в цих кривавих пологах впродовж століття. Так було на початку ХХ століття - боротьба УНР і ЗУНР і їхнє злучення в єдину державу, і їхнє падіння під навалою агресора. І тепер так само. Це колосальні паралелі, і ми їх відтворили у плакаті до виставки», - підкреслила вона.
Вікторія Садова зазначила, що виставка, як тимчасова експозиція, охоплює кілька артефактів.
Центральним експонатом є картина Олега Мінька «Діти Крут». Невідоме досі ширшому загалу поціновувачів мистецтва полотно одного із найяскравіших представників шістдесятництва у вітчизняній культурі однозначно засуджує російську військову агресію 1918 року супроти України, визнаною на той час незалежною державою, та водночас звеличує подвиг крутянців, творячи їм хорал вічної пам’яті. Ім’я художника залишилося в історії світового мистецтва поряд із Мунком, Далі, Руо, Бретоном, Райнером та Магрітом.
В експозиції також представлена колекція реплік військових відзнак.
«Вони показують нам звитяжну військову боротьбу українського народу впродовж різних періодів, починаючи від початку століття. Це формуванням парамілітарних громадських молодіжних організацій, як-от, "Сокіл", "Січ", "Пласт". Формуванням добровольців у складі австрійської армії, як Українські січові стрільці. Коли говоримо про державні збройні сили – це УНР та УГА. Також представлені відзнаки за часів України у Другій світовій війні. Цю колекцію реплік подарував Михайло Дмитрій, який входить до Товариства пошуку жертв війни «Пам’ять», - зазначила Вікторія Садова.
Ще одним цікавим та унікальним експонатом виставки є одяг Олени Степанівни, офіцерки УСС та УГА.
«Це жінка, яка була в УГА, а перед тим вона була у січових стрільцях. Це легендарна Олена Степанів – перша жінка офіцер. Тут ми показуємо її персональний одяг. Він зберігся до цього часу. Це одяг каторжанки. Вона була арештована, і слідство на кінець 1949-го – початок 1950 року відбувала тут у тюрмі на Лонцького. Вона підтримувала своїх співкамерниць. Пояснювала, як їм поводитися на слідстві. Вона знала, що таке російський полон, бо ще будучи у Січових стрільцях була заарештована і відбувала своє заслання у Середній Азії. Вона навчала їх не падати духом», - розповіла Вікторія Садова.
Вона наголосила, що цей каторжанський одяг без цифрових нашивок.
«В’язень у сталінських таборах не мав імені чи прізвища, але мав лише номер. Це сукняний одяг із доплетеним комірцем та рукавами. У ньому вона повернулася до Львова. Це вона спорядила собі сама», - розповіла Вікторія Садова.
Вона зазначила, що в’язнем цієї тюрми була не лише Олена Степанів, але й її син Ярослав Дашкевич.
«Співкамерниці Степанівни, коли довідалися, що тут є її син, заходилися вишивати йому сорочку, принаймні окремі елементи, щоб потім можна було їх з’єднати у сорочку. У 1956 році Степанівна та її син були звільнені. Його звільнили на три місяці раніше із Караганди, а вона була в Мордовії. Він приїхав до мордовських таборів, дочекався маминого звільнення та віз її через Москву до Львова. Тут вони не мали, де прихиститися. Оселилися на околиці Львова в абсолютно спарптанських умовах, де взимку на кухні замерзала вода у цеберку. Там вона мешкала до самої смерті», - розповіла Вікторія Садова.
За її словами, Ярослав Дашкевич зберігав речі побуту Олени Степанівни. Він часто фотографував маму та обстановку, в якій вона жила. Згодом ця хата стала місцем, де збиралися дисиденти.
Вікторія Садова зазначила, що найкраще про Олену Степанівну говорять її особисті речі.
«Кілька таких речей, як сумочка та мереживна хустинка, такі дрібні речі, незважаючи на те, що вона була військовичкою, виказують у ній жінку, яка знала, що таке скромна елегантність», - сказала Вікторія Садова.
Також на виставці представлений твір сучасної художниці Роксоляни Горинюк. Твір із майданних артефактів – це щит захисника Майдану із вирізками газетних публікацій. Щит розірваний, у ньому дзеркало та колючий дріт.
«Це метафора цього проекту «У дзеркалі Української Революції», кожен може поглянути на себе і відповісти на питання: де ти був, коли був Мадан? Що ти робив? І що ти робиш тепер? Цей твір відзеркалює загалом усю ретроспекцію.
Такий же овал (таким же дзеркалом, але небесним) ми проглядаємо у творі Олега Менька. Небесна порожнеча, яку востаннє бачив загиблий під Крутами. Довкола понизу ми бачимо гострі ламані лінії, вибухову композицію: вогонь, кров та кіптяву. Це щось майже пекельне. Ми бачимо напис: «банда муравйових», «юди». Проглядаються гострі форми будьонівки, червоних зірок, серп та молот, багнети», - зауважила Вікторія Садова.
За її словами, коли була написана картина – невідомо. Ми досі не знаємо, чи це самостійна та окрема картина, чи це підготовка до чогось більшого. Може, це була підготовка до театральної завіси чи гобелена. Олег Мінько створив у характерному для нього експресіоністичному стилі монументальний за патосом звучання, однак зовсім не великоформатний твір «Діти Крут» (50x70).
«Хоч він належить до львівської школи, але походив він з Макіївки на Донеччині. За модернізм у часи Хрущова художникам діставалося, але він не боявся і творив, як знав. Він був митцем із загостреним національним чуттям справедливості, якому так не відболіли Крути, що він вибухнув цією картиною. Власне, завдання музеїв – це творити нові культурні сенси. Зробити дебют цієї картини, щоб поглянути у дзеркало цієї національної революції, знайти у цьому процесі своє місце», - підсумувала Вікторія Садова.
Довідка:
Олег Терентійович Мінько.
Народився З серпня 1938 року у місті Макіївці на Донеччині. 1959 року вступив до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва на відділ художнього ткацтва (зараз Львівська національна академія мистецтв). Від 1982 року працював в академії викладачем, був професором, завідувачем кафедри текстилю. Заслужений художник України (1972) та Народний художник України (2009).
Учасник міжнародних виставок у Лондоні, Жешуві, Гельсінкі, Філадельфії, Чикаго, Вашингтоні, Бонні, Варшаві, Гданську та Берліні.
Олег Мінько - один із перших в Україні художників- модерністів, представник українського безпредметного малярства, який виробив свій стиль, позначений особливим підходом до форми та кольору.
Митець створив понад 600 художніх творів, які посідають почесне місце у музеях України, США, Канади, Росії, Німеччини, Бельгії та приватних колекціях.
