Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Дзвін сам вибирає місце, де йому висіти: магічна дія дзвону в уявленнях українців

Дзвін, як один з найдревніших предметів матеріальної культури, привертає до себе увагу спеціалістів з багатьох галузей знань – музикознавців, металургів, фізиків, мистецтвознавців, істориків, етнографів.

Дзвін за своїм походженням і символікою пов`язаний із християнським богослужінням, був привласнений традиційною культурою і зайняв чільне місце у слов`янській картині світу, перш за все, в таких її позиціях, як культура, (природа, праведність, гріх), «цей світ» «той світ», християнство, язичництво.

Дзвін знайшов своє місце і в звуковій парадигмі традиційної культури, перейняв її магічні функції. Звук дзвона метафорично зближується з колом понять і слів, які означають голос, мову, славу, звістку, осмислюється як аналог людської мови, а іноді – і як її орган – гортань. З цим пов`язані магічні прийоми лікування німоти або затримки в розвитку дитячої мови за допомогою дзвону. Німого водили на дзвіницю до першого ранкового удару дзвона, а коли у кого-небудь віднімало мову, то обмивали водою язик дзвона і напоювали нею хворого.

За народними прикметами звук дзвона зближувався зі звісткою, плітками, які могли поширюватись подібним чином. Про людину, яка приносила звістку зі сторони, говорили: «Чужа людина, що соборний дзвін»; південні слов`яни вважали: якщо в момент народження дитини задзвонить дзвін, в житті її не раз будуть обмовляти.

Метафоричний зв`язок дзвона з голосом і звісткою знайшов своє втілення в магічній процедурі, яка супроводжувалась його литтям. На початку лиття майстер пускав плітку, щоб голос дзвона розходився так далеко, як це відбувається з плітками (пол. Gdzie dzwony leja tam bajki (plotki) sieja).

Окремі частини дзвона діставали назви частин людського тіла і його одягу: «тулуб», «запліччя», «язик», «вуха», «плащ», «юпка». Язик дзвона прирівнювався до серця, яке б`ється. У гуцулів на Купала дівчина обмивала на дзвіниці дзвін і його язик (серце) і промовляла: «Йик серце тебе розбиває, аби серце (ім`я хлопця) так за мною розбивалосі; йикий ти голосний, аби і я така голосна (тобто відома, з хорошою славою) була!»

Дзвону також приписували здатність відчувати, а ще і родинні відносини (батько і син), у його звучанні відчувалась людська мова. Існує легенда: проїжджаючи через болото, де колись стояв костел, один чоловік почув дзвін трьох дзвонів. Він зупинився, щоб витягнути їх, але спочатку вхопився за найменший дзвін, який був найлегший. Як тільки він зробив це, великий дзвін ображено загудів: «Якщо б ти вхопився за мене, тоді всіх витягнув би. Я мати, я за дитиною не піду».

У легендах, духовних віршах, а також у літописах одним із мотивів про чудодійні властивості дзвона – був самодзвін. Так дзвони попереджали людей про біду або визначальну подію. Люди вірили, що перед пожежею, градом, епідемією дзвони дзвонять самі по собі. Мотив самозвучання зустрічається в духовних віршах про Олексія Чоловіка Божого, святих Бориса і Гліба.

Дзвін сам вибирає місце, де йому висіти, і зберігає вірність своїй дзвіниці. Дзвін, подарований церкві або монастиреві, повинен залишатись там навіки. Серед легенд про дзвін є відомими розповіді про затонулі дзвони. Провал поселення або церкви звичайно мотивується загрозою нападу ворогів (іновірців), які можуть осквернити або вкрасти святиню (церкву, ікону, книги, дзвони), в іншому випадку – провал описується як кара, результат Божої кари, насланої на людей за їх гріхи. В одну зі святкових ночей люди можуть спостерігати життя цього поселення, церкви, чути звук дзвона з-під землі.

Як атрибут християнського богослужіння дзвін отримав статус сакрального предмета. Звук дзвона був мірилом якості, правди, чистоти: «жито – чистіше дзвону, говорить, як дзвін [чисто, зрозуміло]». Відношення до дзвона було показником благочестя і праведності, а самі дзвони вважались несумісними з брехнею і гріховністю. Вважали: якщо при піднятті дзвона на дзвіницю присутні дітовбивці або інородці чи якщо дзвін відлитий на нечесні гроші, то він впаде, трісне по дорозі або голос його буде глухим.

Сприйняття дзвона як сакрального предмета пояснює його використання в юридичних звичаях, наприклад, коли людина присягала на іконі, книзі або під удари дзвона.

Час, коли дзвонили у дзвін, сприймався як сприятливий для початку важливих справ і господарських робіт, а також для багатьох ритуалів і магічних актів.

У південних слов`ян в перший день Різдва господар, зачувши удари дзвона, кожній худобині в хліві давав трохи жита з решета, щоб забезпечити приплід і здоров`я, а господиня в цей час годувала курей зерном, щоб протягом року вся домашня птиця була при хаті і не розбрідалась. Польські жінки в ніч на Різдво йшли до річки з відрами (в які доїли корів) і, дочекавшись, коли задзвонить дзвін в костелі, намагалися при перших звуках дзвона набрати більше води, щоб у корів молока було достатньо.

Особливо популярним серед святкових дзвонів був пасхальний, якому приписували відроджувальну і продукуючу силу. На Паску кожен міг піднятись на дзвіницю і дзвонити в дзвін. Великодній тиждень називався дзвонильним. Дівчата протягом всього тижня збирались біля дзвіниці, співали пісні , дзвонили в дзвін, діти бавились з писанками. Вважали, що великодній дзвін позитивно впливає на ріст гречки. У гуцулів, лемків на Паску дзвонили пасічники, сподіваючись у такий спосіб пробудити бджіл від зимового сну.

Дзвін став свого роду класифікатором, який дозволяє провести межу між сферами буття і небуття. От чому в слов`янських віруваннях відсутність звуку дзвона репрезентує «той світ», в замовляннях, в яких хвороби відсилають туди, де не співає когут, не блеють вівці, не співають дівчата, не дзвонять у дзвін. «Золотниче, золотниче, добрий чоловіче! Іди на Чорне море, там, де ніхто не ходить, де кури не заспівають, де люди не зачувають, де дзвони не задзвонюють».

У слов`янських віруваннях беззвучним представлявся не тільки простір небуття, але і його час, тому періоди мовчання дзвона маркували як «демонічну пору». Вірили, що духи води виходять з води лише ввечері, коли віддзвонять дзвони, відьми виходять прати свій одяг до ріки лише раз в році на Страсному тижні, коли не дзвонять у дзвони.

Період в кінці Страсного тижня, коли мовчить дзвін, був небезпечним для тих, кому довелось померти в ці дні. Людину ховали без дзвону, що давало сатані владу над його душею. Щоб спасти душу, в Страсну п`ятницю похорони відбувались під звук калатала.

Дзвін – атрибут всіх етапів смерті. Як тільки людина помирала, її родичі йшли до церкви, щоб заплатити за поминальний дзвін за померлим. Іноді в дзвін били і самі родичі. За померлим дзвонили відразу після кончини, а також в день похорону (при виносі тіла з хати, при наближенні до цвинтаря або при опусканні труни в могилу).

Зв`язок дзвону зі смертю простежується і в прикметах: життя молодят буде недовгим, якщо в момент від`їзду їх з церкви після вінчання, задзвонять на вечірню; а поминальний дзвін, почутий молодими на дорозі до вінця, не віщує їм щасливого шлюбу.

Звук дзвона вважався дієвим засобом проти багатьох хвороб. При епідемії, будь-хто міг несподівано задзвонити у дзвін, тим самим лякав односельців, щоб вони вийшли зі своїх будинків. Робили це для того, щоб налякати відьму і вигнати її з села. Не менш популярною була і вода, злита з дзвона або його язика (свого роду аналог «святої» води, яка освячується в церкві). Обливали водою дзвін, щоб вода з нього зливалась у посудину, а потім напоювали нею хворого. Такою водою вмивалися дівчата, щоб обличчя було білим і рум`яним.

Отож протягом століть дзвони супроводжували життя народу. Вони проголошували час праці і відпочинку, час веселощів і скорботи. Вони сповіщали про стихійне лихо і про наближення ворога, скликали чоловіків для боротьби і зустрічали урочистим дзвоном переможців, збирали народ для обговорення важливих справ.

Укладено за матеріалами: Жолтовський П. “Художнє лиття на Україні ХІУ-ХУШст.”; Оловяніков Н. “История колоколов и колокололитейное искусство”; Славянские древности. Етнолингвистический словарь под общей редакцией Н.Толстого.

Підготувала наукова співробітниця Музею – Тамара Дуда.

Джерело: Музей народної архітектури та побуту імені Климентія Шептицького

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");