Заступник глави АП Ганна Герман заперечила інформацію про те, що вона співпрацювала з КДБ. «Колись я подам до суду на фальшиві звинувачення про мою співпрацю з КДБ», – зазначила вона в інтерв’ю «Українській правді».
Наводимо фрагмент інтерв’ю:
- До речі, згадуючи вашу роботу в журналістиці за радянської влади. Вам раніше ніколи не ставили це запитання напряму - кажуть, що ви співпрацювали з КДБ в радянські часи?
- Я бачила цю так звану довідку, яку друкувала Юліна газета "Вечірні вісті". Там є дата розписки, яку я нібито робила щодо співпраці з КДБ, і там є начебто мій підпис на згоду співпрацювати з "органами".
(Герман на аркуші паперу малює той підпис, що стоїть під начебто її згодою на співпрацю з КДБ - в автографі вгадується слово "Анна")
У мене є один документ, який мені подарували у Львівському університеті в 2006 році, коли Янукович як прем'єр приїхав до Львова. Це мій вступний твір до університету з моєї особової справи.
І там є підпис, який я мала, коли носила прізвище Стеців.
(Герман малює підпис, який стоїть під вступним твором до університету - в автографі вгадується слово "Стеців")
Цей же підпис був на всіх моїх паспортах до 1991 року. Після 1991 року мій підпис є Анна Герман.
Колись у мене дійдуть руки, і я подам до суду з приводу фальшивих звинувачень, що я співпрацювала з КДБ. Сьогодні мені просто шкода на це часу і грошей.
- Але ви мовчали про це шість років! Могли хоча б публічно це спростувати?
- А навіщо? Я сказала, що виступаю за розсекречення архівів КДБ. Приходить час в житті, коли тобі важливо бути в комфорті всередині з собою. І тобі це важливіше, ніж те, що хтось там про тебе думає.
- Тобто до вас КДБ ніколи не зверталося з пропозицією співпраці?
- Вони не робили це в такий примітивний спосіб. У мене був випадок контакту зі спецслужбами після мого виступу в Москві в 1986 чи в 1987 році, коли я була членом правління Спілки журналістів УРСР.
Мені тоді було якихось 25 років. Я працювала у львівській обласній газеті, а вона була така фрондистська, моїм великим другом був покійний Ярослав Дашкевич. І в мене з ним був такий "обідній роман", як ми це називали - він приходив під редакцію щодня в обідню перерву, і ми йшли з ним пішки до Стрийського парку. І там ми їли тістечка і пили чай.
І Дашкевич розповідав мені про ті речі, які я і так знала з дому, тому що моя тітка Катерина, старша сестра мого батька, відгрохала у Сибірі 10 років.
Дашкевич мені розповідав дуже цікаві речі, в тому числі він мені приносив читати "Український вісник" - і ті номери, що вийшли ще коли Чорновіл сидів, і ті, що робилися потім ще Хмарою.
Водночас у Москві мав бути з'їзд журналістів СРСР, і як делегат була потрібна молода журналістка, до 30 років, безпартійна, з Західної України. Я підійшла по анкеті, і мене фактично обрали на з'їзд по рознарядці.
На цьому з'їзді мене обрали членом правління Спілки журналістів СРСР. І ось одного разу прийшла черга мені там виступати.
У Львівському обкомі партії мені написали 15-хвилинний виступ, який я мала виголосити на засіданні правління Спілки журналістів, у Колонному залі "Дома Союзов". Я подивилася на той текст - воно було страшно нудне! Я його сунула в шухляду в редакції з думками: "Завтра почитаю в літаку". Забігалася, закрутилася, вже в літаку дивлюся - виступ забула!
Ну, думаю, десь п'ятнадцятою запишуся на виступ, і, може, черга не дійде - пронесе. Я завжди сиділа на галерці, тому що все, що там відбувалося, мені було страшно нецікаво. І от я сиджу і чую своє прізвище: "Стеців". Що ж робити? На щастя, я сиділа далеко від президії. Поки я дійшла до трибуни, то згадала, що ми ж вчора з Дашкевичем гуляли по парку і говорили.
І я вийшла, і як бабахнула все, що ми там говорили: "Чому люди не хочуть читати радянської преси, чому виходить самвидав? Тому що це цікаво, тому що там пишуть правду..." І так далі.
Розповіла, що мене як журналістку посилали в Дрогобицький район, де наказали підпалити церкву, бо вона стояла навпроти дитячого садка, привезли під це діло якихось зеків, яких пообіцяли відпустити, якщо вони спалять церкву, і зеки ту церкву спалили. Я написала про це матеріал, його не надрукували в "Ленінській молоді". Забрали в обком партії, і навіть не сказали мені, чому. А от якби ми надрукували це, то ніхто би не читав самвидав Чорновола, а читали б нас, і так треба робити.
І коли я це говорила - в залі стояла мертва тиша. Думаю: "Я, мабуть, не так вбрана". Коли я сходила зі сцени, балтійська делегація встала, почала мені стоячи аплодувати і мене обнімати.
Я кажу: "А что случилось?". "Как, девушка, вы не знаете, что случилось? Вы сегодня сделали себе имя".
Але поки я доїхала до Львова, вже оголосили про збори обласної організації Спілки журналістів, щоб засудити мене на них. Куди мене, звичайно, ніхто не запросив. Але перед тим до мене прийшли з КДБ.
- Прийшли додому?
- Ні, до редакції. Прийшли двоє людей. Вони сказали: "Нам треба під'їхати в одне місце з вами у зв'язку з вашим виступом у Москві". Вони мене привезли в якусь квартиру. Там відкрила така старша пані, звичайна жіночка. Квартира виглядала як звичайна квартира, в якій живуть люди. Але видно було, що вони там розпоряджалися. Вони сказали: "Нам треба поговорити". Ми сіли в окремій кімнаті, і почався допит. "Хто? Звідки ви знали про те, що виходить "Вісник" Чорновола?".
Словом, було багато питань. Єдине, що я розуміла, що я не можу назвати ім'я Дашкевича. Але я їм казала, що десь я знайшла цей "Вісник", хтось його лишив. Плела якісь дурниці...
Тоді один з них каже: "Знаете, что я вам посоветую? Напишите объяснительную, что вам в зале там, в Москве, кто-то очень понравился, и вам хотелось выделиться, чтобы на вас обратили внимание".
Я так і написала. Я не хотіла втратити роботу: "Мовляв, ну хай буде так, аби від мене відчепилися".
Лише пізніше я зрозуміла, чому вони це порадили. Бо з мене вже боялися зробити героя і боялися викинути зовсім з роботи. І на засіданні обласної Спілки журналістів була така резолюція: "Хай це лишається на її сумлінні. Націоналізм - це солодка отрута, він легко проникає в молоді серця. Хай Стеців лишається на праці". Але після цього в редакції мені вже ніхто серйозних тем не давав.
- Представники КДБ пропонували вам співпрацювати?
- Ні.
