«Життя закоротке для щастя, а задовге для терпіння» так можна сказати про долю Ганни Годик, зв’язкової УПА під псевдо «Ліщина».
Народилася пані Ганна в тяжкий і непевний час, у далекому 1923 році у селі Стефкове на Надсянні. Село у якому жила родина Годик знаходилось у складі Польщі, хоча більшість його мешканців були українцями. Батько дівчинки їздив на заробітки до Америки ще з чотирнадцяти років. Він працював на фермі, пізніше на коксо-хімічній фабриці, пересилав гроші на Батьківщину завдяки чому сім’я зуміла збудувати хату. Будучи в Америці Степан Годик вивчив англійську, німецьку та італійську мови. Після повернення додому пан Степан воював в австрійській армії, потрапив в полон і був вивезений на Сибір. Незважаючи на всі удари долі батьки виховували своїх дітей в патріотичному дусі, вчили їх рідної мови та пісні, залучали до українських організацій, таких як «Просвіта», до якої належали і самі. Саме з дитячих років «живе в моєму серці чиста і свята любов до українського слова», пригадує пані Ганна. Навіть ще в досить юному віці маленька Гануся вже усвідомлювала себе українкою, почувала любов до свого народу, не розуміючи чому на його долю припало стільки випробовувань і терпіннь.
Значно пізніше, на схилі років пані Ганна писатиме: «Поляки нас називали бидлом, росіяни стали звати хохлами. А хто такі хохли? Ми не знали такої нації. При німцях нас зовсім за людей не рахували, а за якусь худобу. Тому нам молодим випало на долю довести, що ми українці – нація, а не хохли, не бидло, не худоба. Ніхто нас не вчив, самі умови життя збудили в нас гордість душі, що ми люди і ми маємо відстояти свою людську гідність. Так що дуже помиляються ті, що бандерівців називають націоналістами. Просто люди, в своїй більшості молодь, палко любила свою замучену країну, свою Батьківщину і вирішила довести, що її діти ще живуть любов’ю до своєї неньки. Ми хотіли вільно жити в своїх домівках і бути в них господарями. Хотіли жити, як живуть інші народи. Нам дуже важко що серед нас так багато зрадників, що нашим іменем тепер користуються націоналісти, які не мають ніякого відношення до подій тих років».
З початком війни юна Ганна, як і решта молоді були змушені копати окопи, виконувати інші повинності та накази окупаційної адміністрації. У дівчини почалися проблеми зі здоров’ям, проте нікому не було до цього діла. Незважаючи на всі труднощі, вона не відступалася від рідних традицій у складний час, намагалася брати активну участь у культурному та громадському житті села. В цей час Ганна грає головні ролі у виставах «Циганська красуня», «Одруження» М. Гоголя, здобуває перше місце на районному конкурсі самодіяльності та виграє поїздку до Києва, але потрапити до міста своєї мрії – серця України, дівчині так і не вдалося. Прийшов 1941 р., який став переломним у житті пані Ганни, обурена несправедливим ставленням до українського народу, вона визначилася з тим, як їй бути далі: «… я пішла в підпілля, щоб друкувати на машинці звіти. Я жила під псевдонімом «Ліщина». Ніхто з моїх рідних про це не знав, бо я не хотіла, щоб вони за мене відповідали. Я хотіла замінити батькові сина. А всі кращі сини України зібралися тоді разом. Там були студенти Київського і Львівського інститутів, вся молодь яка мала мужність і палке серце, яка хотіла бачити Україну вільною від всіх окупантів…»
Рідні дівчини не знали, де Ганна і що з нею, але вірили, що вона жива. Навіть коли всі зневірилися, мати молодої партизанки говорила: «Я молюся за живу. Бог любить мене і Він не забере в мене мою дитину». Перебуваючи в підпіллі Ганна Годик зустріла своє перше кохання, хлопця Романа, з яким їх колись розлучила доля. Але бути разом їм не судилося, невдовзі Роман загинув у бою. Пізніше пані Ганна писатиме: «Деколи серце розривається від болю, але думати про кохання не було часу. Такого щастя, як кохання, ми не мали права собі дозволяти, хоча нам всім тоді було від 16 до 30».
У 1946 р. родину дівчини переселили з Польщі до села Михайлевичі, що на Самбірщині. Те переселення було настільки болючим, що матір дівчини назавжди покидаючи батьківські терени цілувала рідну землю. Навіть через багато років, на схилі віку, будучи в 90-літньому віці її батько Степан Годик постійно марив поверненням до рідного дому.
Потрапивши на Самбірщину, пані Ганна і тут поринула у вир національно-визвольної боротьби. Вона була, здавалося так близько до своїх батьків і водночас так далеко... Вона жила і брала активну участь у «партизанці» в селі Кульчиці Самбірського району. Саме тут її заарештували. Коли дівчину вивели з будинку НКВС і садили в машину, щоб доправити до тюрми, батько бачив свою доньку, проте не міг не те щоб підійти, а навіть якось показати, що вони знають одне одного. Ганна ж в цей час молилася, щоб батько не видав себе, адже його одразу також чекав би арешт.
Перебування в Дрогобицькій тюрмі стало одним з найстрашніших випробувань для Ганни Годик. Витримуючи нелюдські тортури, побиття, холод, голод дівчина не раз хотіла лише одного – тільки померти. Проте, навіть там знайшлись хороші люди, які врятували її. Потім був суд і важкий присуд – 15 років каторги у Воркуті. Але тішило дівчину те, що вона вистояла, витримала ті страшні знущання, але не видала нікого з побратимів. Надалі її чекали нелегкі випробовування. Життя на засланні у Воркуті було тяжким – бараки замість дому, тяжка робота на шахті, де необхідно було тягнути вагонетки наповнені вугіллям, пізніше робота на вугільному складі, де дівчина травмувала ногу. Але незважаючи ні на що, вона стійко витримувала усі негаразди.
Тут у Воркуті, дівчина познайомилася з Артемом Донцовим, який врятував її від насильства засуджених чоловіків. Він навіть не знав Ганни, але захистився за неї, за що сам був покараний. Невдовзі між Артемом та Ганною спалахнули почуття: «… він освідчився мені в коханні. Артем був дуже гарний і я його теж покохала. Таке життя важке, голод, холод, тут ще й кохання. Я написала про це мамі і татові. Вони прислали мені медальки, а на них своє благословення». Невдовзі в них народилася двійня – Оля і Женя. Артем не міг натішитися з цього і вірив, що вони будуть разом вічно, але не так сталося. Дітям можна було перебувати з батьками в ув’язненні тільки до двох років, тому по них приїхала мама Ганни і забрала їх в Україну. Невдовзі Артем вийшов на волю. Пані Ганна пригадує: «Я сказала йому, щоб жив своїм життям, бо немає ніякого сенсу просидіти 10 років у тюрмі, а потім ще чекати 10 років на мене». Але він вийшовши на волю забрав дітей на Луганщину, звідки був родом і роками жив очікуванням на звільнення коханої. Ганну звільнили в 1955 р. і вона приїхала на Донбас, до своєї сім’ї. У 1957 р. в них народився син, якого назвали Романом. Навіть після стількох поневірянь та численних складних викликів долі, жінка ніколи не шкодувала про обраний шлях.
Вже в поважному віці, оглядаючись на все пережите пані Ганна казала: «Доля не обминула мене і радісними днями. Але минуле все ще болить, як ніколи незаживаюча рана. Скільки їх покалічених і знищених? Моє життя не є винятком, бо така доля спіткала мільйони людей. І ми не повинні забувати про це , щоб ніколи такого не було на землі».
Підготувала Роксолана Гультайчук, «Локальна Історія».
