Руслан Онищенко – замкомбата добровольчого батальйону «Шахтарськ», а згодом – лейтенант міліції і командир окремої роти патрульної служби особливого призначення «Торнадо» УМВС України в Луганській області, розформованої 18 червня 2015 року.
За день до розформування «Торнадо», 17 червня 2015 року, він був взятий під варту. Онищенко звинувачують у створенні злочинного угруповання та вчиненні насильницьких дій (в тому числі сексуального характеру) над полоненими і ув'язненими. Комбат провини не визнає і вважає справу політичною: зокрема, таким чином влада мститься «Торнадо» за боротьбу з контрабандою.
Перебуваючи під вартою, Руслан Онищенко почав писати на своїй сторінці у Фейсбуці короткі розповіді-мемуари про початок війни на Донбасі, про створення добровольчого батальйону і про його бойову історію під загальною назвою «Війна як гіркі ліки».
НБН публікує першу частину спогадів комбата «Торнадо» – про те, які події передували його рішенню захищати рідний край від сепаратистів з зброєю в руках.
Війна як гіркі ліки
1.
Що є наше в цьому житті?! Я був впевнений у тому, що все, що я збудував, все, що купив – це моє. Але життя повернуло все інакше і тепер у мене немає ні роботи, ні мого бізнесу, ні дому. Немає моїх машин, які я купував дуже довго, збираючи на кожну, відмовляючи собі у відпочинку, одязі і розвагах. Машини (КамАЗи і ДАФи) – це один з напрямків моєї діяльності – перевезення вантажів.
У моїй квартирі, в якій я рік тому закінчив ремонт, живуть чужі люди. Я 15 років був приватним підприємцем, працював, збирав гроші, – і ось рік тому наважився довести свою квартиру до розумного ремонту. Всі 15 років я працював і будував по цеглинці своє життя, мені здавалося, що все під контролем, я був впевнений, що я чогось досяг і у мене щось є за спиною. І в один момент все впало й розсипалося, як пісочний замок.
Що є наше в нашому житті? Наше – це ВІРА, ВІДДАНІСТЬ, ДОБРОТА і МИЛОСЕРДЯ. Все, що ти зміг зростити в своєму серці – це твоє! Все інше життя може зруйнувати в один момент. І ось я стою, у мене немає дому, у мене немає роботи, я втратив багато друзів і родичів. Я не можу пройти по рідних вулицях і погуляти по рідному місту. Я не можу вклонитися могилам мого діда і моєї бабусі, які пережили Велику Вітчизняну війну і залишилися лежати в землі, начебто рідній, але в той же час в землі Донецькій, а значить, сьогодні, в чужій землі.
Ну як так? Те, що вчора ще було Батьківщиною, сьогодні земля ворога. І мій будинок сьогодні – не мій будинок. Життя повністю перевернулося. Як себе можна підготувати і як можна все це пропустити через своє серце? Хочеться поділитися всім пережитим з тими, кому пощастило більше. Мій досвід повинен залишитися для того, щоб ті люди, які хочуть знати, знали.
2.
Донецька область: міста Шахтарськ, Торез, Сніжне, Красний луч, Антрацит, Дебальцеве. Це букет міст, де я жив і працював. Це земля, яку я любив і дуже за нею сумую. Місця своєрідні: степ з м'якими пагорбами, поділений рівними квадратними посадками і териконами, які є характерною особливістю цих місць, глухівський ліс, що лежить на пагорбах і складається з листяних порід дерев, дуба і берези.
2014 рік. Всі жителі Донецької і Луганської області потерпають від пресу з боку родини Януковича та всієї Єнакіївської братви. Після того як Янукович сів на трон, все дуже швидко змінилося в наших областях. Єнакіївська братва почала себе називати Державною братвою і на правах цього відбирали бізнес і влазили в усі схеми.
Держава, в особі судів та силових структур, повністю підтримувала і допомагала ходу нового покоління бандитів. Вони були агресивні, зухвалі і, найголовніше, ненаситні. Межі у них не було. Їм потрібно було все. Було важко захистити сім'ю, себе, свою справу. Але найстрашніше було попереду.
Про це ніхто не думав, все продовжували жити, продовжуючи адаптуватися до сім'ї «нового царя».
Я завжди був активний, пам'ятаючи про те, що у Бога, крім наших рук, немає інших рук. Я рано вставав і пізно лягав і, звичайно, у мене були результати. У мене була велика територія для стоянки моїх вантажівок і також майстерні для їх ремонту. Також я був одним із засновників шахти, яка знаходилася біля Дебальцевого в степу. Це було наше дітище, яке ми побудували на ціликах пластів L 6-8. Цілком і повністю віддаючи себе цій справі, я вірив у те, що ця шахта буде годувати не тільки нас, але й наших дітей. Це був дорогий і тривалий проект, наша мрія, наша зірка в небі.
3.
Дивлюся телевізор: Майдан, дуже переживаю і сподіваюся, що в країні щось зміниться на краще. В душі я патріот, можу працювати і розумію наскільки багата і щедра наша Україна. Знаю, що всім може бути добре і всім вистачить, якщо деякі просто стримають свій апетит. По суті все просто, всі ми люди і маємо потребу в повітрі, а доза кисню, що вживається, у всіх майже однакова. Одягу та їжі нам теж необхідна обмежена кількість. Але є ті, яким хочеться жити в будинках по 10 мільйонів, щоб їх діти жили в Монако в квартирах за 90 мільйонів доларів. Також до їх числа можна віднести сім'ю Януковича, яка постійно примножувала свої статки.
Майдан в крові, і я не зміг бути осторонь. Їду в Київ, зустрічаю багато друзів, жарко, плече до плеча. Це – наша країна, і ми були готові померти.
Майдан перемагає, є можливість почати все з чистого аркуша. Дуже хочеться, щоб Бог дав мудрості Турчинову, Яценюку, Кличку. Є можливість! Люди добрі, не пропустіть її!
Повертаюся додому, всі в напрузі. Донецька і Луганська області наводняются приїжджими з Росії. Чиновники допомагають, приїжджих гостей розселяють по гуртожитках і підприємствах. На території Донецької області багато вільних гуртожитків, тому «розчинити» непрошених гостей дуже просто, тим більше якщо не хочеться їх помічати. Всі силовики просто дивляться збоку в очікуванні дива....
4.
Україна втрачає Крим. Всі терплять і заспокоюють себе тим, що все нормально, Крим повернемо. В душі дуже прикро: я люблю Крим, я люблю його гори і його повітря. Моя дружина Юля – корінна мешканка Криму. Тепер між її родиною і Україною кордон з військовими і танками. «Ну нічого, все налагодиться», – шепочу на вухо я своїй коханій людині Юлі, хоча сам в душі розумію, що все вкрай незрозуміло, чому Київ дозволяє рвати Україну. Може є план і потрібно зробити два кроки назад, щоб потім виконати 10 кроків вперед?
Слов'янськ – чудові місця, часто бували там на блакитних озерах. Хвойні чисті ліси і красивий великий монастир, у якому здається, що дихаєш зовсім іншим повітрям.
У Слов'янську починається захоплення адміністративних будівель і міліції. Люди вийшли на вулицю, палять прапор України, підняли прапор Росії. Все більше ситуація напружується. Ніхто не може пояснити, що відбувається і що буде далі.
У Горлівці з'являється банда під крилом бойовика Біса – Ігоря Безлера. У Слов'янську роззброїли десантників, забравши у них зброю і техніку.
Все це змушує мене думати про сім'ю, про близьких, про своєму майбутнє. Потрібно шукати однодумців і об'єднуватися.
Я розумію, що все тільки в наших руках, але ще не вірю в те, що Київ нас кине. Я вірю в те, що весь хаос – тимчасова ситуація. Спецслужби працюють і думають, що ось-ось зайде спецназ і всі сепари будуть знищені і заарештовані. Потрібно тільки зуміти вижити і вберегти близьких і не забути про своє нажите майно. Для цього потрібно бути поінформованим і мати силову підтримку.
Я починаю спілкуватися з людьми, які мене оточують, починаю шукати союзників у яких в серці живе любов до України.
5.
Займаючись в спортзалі, я спілкуюся з хлопцями, прощупуючи їх настрій. Також спілкуюся з робітниками, з шоферами у себе на підприємстві, а також слухаю свого шахтарського брата. У загальній кількості на шахті чоловік 100. І, як виявилося, в основному люди пасивні, патріотизму в душі у народу мало. Всі ображені владою Януковича, всі лають Київ. Ніхто не заглиблюється в суть, всі мислять як обивателі.
Люди у своїх проблемах звинувачують тільки Київ, владу. Майдан нікому нічого не показав. У основної маси очі так і залишилися закриті. Люди не вірять у своє слово, свій голос, свою силу. Я добре розумію, що злість і напруженість натовпу можуть використовувати як вправо, так і вліво. Це страшно, коли натовп злий і просто хоче змін. Ця юрба розіп'яла Ісуса Христа, який ніс їм світ і добре вчення. Ісуса розіп'яли, а потім не змогли відповісти на запитання: за що? Що він зробив поганого?
Але я вірив у те, що завжди є зворотна сторона. Завжди, коли є тінь, значить, є й світло. І, звичайно ж, я знайшов союзників, у яких були патріотизм і любов до України в серцях.
Ми зустрічалися у мене на базі в місті Торезі в районі шахти «Червона зірка». Ми розуміли, що все серйозно: у Слов'янську, Луганську, Горлівці вже з'явилися перші жертви.
Стояло питання: як протистояти сепаратистам, які палять українські прапори і знищують інфраструктуру наших міст. Чітко було зрозуміло – без зброї вже не обійтися. У мене було кілька, а точніше дві двостволки і два пневматичних пістолета. Це було ніщо у порівнянні з автоматами і кулеметами, які вже працювали в Горлівці і Луганську.
І тут, як сніг на голову, почали з'являтися блокпости. Все це так швидко, я навіть не очікував такої оперативності. Перший блок-пост – це в Зугресі, потім в Шахтарську, потім кілька блок-постів у Сніжному. Звісно, і в Торезі знайшлися любителі «російського світу». При в'їзді в м. Торез з'явився блокпост, а також на виїзді у бік Савур могили.
6.
Я був на базі, коли охоронець покликав мене на прохідну. Я підійшов до в'їзду на мою базу, вийшовши за територію, і побачив чоловік 5, які стояли біля свого білого «Жигулі», у двох були автомати. Двох з них я одразу впізнав: це були хлопці, які працювали не так давно у нас на підприємстві. Вони були вигнані за алкоголь і недбалий підхід до своїх обов'язків. І ось тепер ці люди, палячи свої м'яті сигарети, крутять у руках зброю. Вони зажадали, щоб я дав їм колеса б/в з вантажних машин, а також надав їм КамАЗ самоскид для посилення ними блок-посту біля м'ясокомбінату. Я відразу ж негативно відповів на їх прохання, сказавши, що я не беру участі в цьому хаосі.
Мені ж відразу поставили питання: «Ти з Правого сектора»? Я посміхнувся й відповів, що ні. Тоді один із знайомих мені людей запитав: «Ти з народом?». Питання було просте, але воно загнало мене в куток. «Що значить «з народом»? – запитав я. Він ще раз повторив: «З народом». Я відповів: «Так, я з народом, я сам з народу».
Я вже розумів, що все в житті повторюється, мені це нагадало 17-й рік: матроси, котрі творять справедливість, які борються не з бідністю, а з багатими. Хлопці крізь зуби сказали мені: «Даремно ти не хочеш нам допомагати, скоро буде все по-іншому». Потім вони сіли в авто і поїхали. Я залишився стояти, дивився в чисте небо і розумів, як дорого коштує тиша і мирне блакитне небо. Я розвернувся, зайшов на територію бази, підійшов у вольєру до свого собаки Буча – це був величезний пітбуль. Він почав лизати мені руки і чоло. Мені стало сумно, але я ще не розумів, що це початок самого страшного, що може бути. Попереду війна.
В черговий раз я зібрав хлопців, які були готові захищати своє місто і Україну в цілому від дурних і озлоблених людей. Ми всі розуміли, що потрібно триматися разом і намагатися дипломатично застосувати свій авторитет і, звичайно, силу, щоб протриматися місяць.
Ми все ж вірили, що через місяць влада України все візьме в свої руки.
Я знову нагадав про безпеку, тому що люди на блок-постах були агресивні, і часто під дією алкоголю та наркотику. А зброя в їх руках робила їх небезпечними. Ми повинні намагатися бути в групі, виключити поодинокі пересування. Що стосується силовиків, вони не знали що робити, вони сховали свою штатниу зброю десь в гаражах і залишили кілька пістолетів на руках патрульних. Начальник міськвідділу Кондаков був на той момент агресивно налаштований на добровольців, які хотіли допомогти зберегти порядок в місті. Кондаков хотів подружитися з ополченцями і знайти компроміс. Я ж почав шукати серед ополченців лідерів.
7.
Я почав шукати лідерів серед ополченців. Таким на першому етапі виявився Вова «Кіт». Це чоловік років 50-ти, він бізнесмен, у нього свої продуктові магазини. Над його будинком майорів російський прапор. Він чекає «російського світу». Зустрівшись із ним, я зрозумів, що Кіт – цілком адекватна людина і не наповнений злом, а, значить, з ним можна порозумітися. Я поговорив з Котом і ми знайшли спільні інтереси: в місті має бути порядок, не потрібно нічого бити, ламати й палити. Все можна зробити мирно і потягнути час. Я Коту намалював схему і переконав його в тому, що він повинен стати лідером, інакше знайдеться інший лідер, божевільний і кровожерливий. Вова Кіт погодився, хоча в ньому не було стрижня, і я розумів, що його надовго не вистачить. Таким чином Кіт з ополченцями зайняли в адміністрації міста Тореза кімнату на першому поверсі. Це був штаб ополчення, там постійно перебували люди. На першому етапі у Кота виходило контролювати хід подій: він зібрав навколо себе всіх стражденних ополченців, зв'язався з ополченцями міста Шахтарська, в якому була активісткою Наташа, і з містом Сніжне, з їх лідером Дідом.
Найголовніше, що зумів зробити Кіт, це провести паралель і знайти альтернативу: прапор України не стали палити, а просто повісили поруч з ним прапор т. зв. Новоросії. У місті Торезі підтримувався загальний спокій: ніхто не палив скати, не захоплював інфраструктуру міста. Виходило спілкуватися і домовлятися без зайвої агресії і вандалізму. Кіт був позитивною людиною і міг знаходити потрібні слова, спілкуючись з чиновниками, це був його плюс.
Тут несподівано подзвонив мені мій старий знайомий і повідав той факт, що зі мною хочуть зустрітися люди з Донецька. Я погодився, тому що розумів, що потрібно перебувати в центрі подій щоб розуміти, що відбувається навколо. Ми зустрілися ввечері в Шахтарську, зустріч була біля кільця (відоме місце у місті), мене вже прикривали хлопці з обрізами і ножами. У повітрі вже була явна напруга. На блок-постах вже були випадки побиття і розстрілу проїжджих громадян.
Люди з Донецька виявилися «сімейниками» Януковича, вони були на двох авто: біла «Шкода» і чорна «Ауді Q7». Ці «добрі» люди розповіли мені про те, що потрібно активно починати пресувати силовиків, збирати більше ополченців і зміцнювати пости. Також і про те що вони будуть на всі акції давати фінансову допомогу, і всі акції необхідно знімати на відео для звіту про виконану роботу.
Я слухав і робив вигляд, що все це для мене цікаво, я розумів, що, якщо я не погоджуся, знайдеться інша людина, яка принесе горе у моє місто. Я прийняв рішення грати, і скільки зможу буду пробувати все зробити без гострих кутів.
Я продовжував вірити в те, що треба протриматися місяць і влада в Києві вживе заходів, і все стане на свої місця. Потрібно протриматися, це важливо!
(далі буде)
