Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Навський Великдень: давні звичаї поліщуків і волинян

На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень.
Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень. Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень.
Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень. Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень.
Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень. Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень.
Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень. Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень.
Інформація і фото Сергій Ципишев
На фото: поліський цвинтар на Навський Великдень. Інформація і фото Сергій Ципишев
1/5
Найбільшим святом у християн східного обряду є Великдень. Неділя ж після Великодня пов’язана із поминанням померлих та вшануванням предків. Українці називають її здебільшого Поминальною чи Провідною неділею або просто Проводами. Останній варіант пов’язаний із давньою вірою в те, що померлі родичі нібито приходять до живих на «великі річні», після яких їх слід провести на «той світ».

Проте зберіг наш народ і давніші варіанти відзначення цього дня, які дотепер побутують на Волині та Поліссі – йдеться про так званий Навський Великдень. Назва походить від ще праслов’янського слова «нав», яке означало «мрець», «домовина». Із виходом з ужитку давніх слів паралельно закріпилися й назви «Вмерлих Великдень», «Мерлий Великдень», «Покойніков Великдень» тощо.

Згідно з народними уявленнями кінця ХІХ – початку ХХ ст. померлі зустрічаються один із одним у цей день на цвинтарі, вітають живих родичів, які відвідують їх, на свій лад святкують Світле Христове Воскресіння, адже «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах життя дарував!»

Живі щодо цього дня мали свої обов’язки стосовно небіжчиків, окрім заупокійної молитви. Найперше, шкаралупу із крашанок слід було кинути на біжучу воду, щоб ріка чи потік віднесли її на «той світ» і таким чином повідомили померлих про прихід Великодня. Оскільки дорога була не близькою, то й таке своєрідне послання досягало точки призначення лише за тиждень – на наступну неділю після Пасхи. Окрім того, нащадки мали обов’язково впорядкувати місце поховання до Навського Великодня, а на саме свято принести частунок своїм небіжчикам. Традиційно залишали шматочок освяченої паски та крашанку, які й клали на хресті або під хрестом на могилах родичів. Вважалося, що цю їжу мають з’їсти птахи, як Божі посланці та символи душ померлих людей. Надзвичайно схвально поліщуки та волиняни у цей день ставилися до обдаровування їжею чужих дітей та жебраків. Перших – через вік, других – через безпритульність та нужденність вважали посередниками між світом живих та мертвих, тому, віддаючи їм їжу, опосередковано годували й предків та робили угодну Богові справу.

Пам’ять про предків, про свій рід і коріння є важливою й дотепер, а відповідно звичаї, описані вище, збереглися й сьогодні. Разом із тим прогрес таки вчинив свій вплив навіть на таку давню звичаєвість, бо українці все частіше несуть своїм небіжчикам куповане печиво та цукерки, на противагу традиційним крашанкам та паскам.

Інформація і фото Сергія Ципишева (за власними експедиційними матеріалами), Музей народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ