17 квітня 1936 року центр Львова виглядав наче після війни. Вітрини крамниць, каварень, ресторанів та готелей побиті, вулиці закидані сміттям, транспорт зупинено...Містом прокотилася найбільша за його історію маніфестація робітників, що для 15 із них закінчилась фатально.
У цей час Велика Депресія вирувала не лише у США, у Польщі, до складу якої тоді входив Львів, теж настала економічна криза, зокрема, це позначилось на рості безробіття. Страйки у міжвоєнному Львові не були рідкістю.
Перед полуднем 14 квітня 1936-го близько 500 безробітних зібралися біля будинку фонду праці, вимагаючи роботи.
- Поки що є місця лише для 200 чоловік, — розвів руками директор фонду.
Обурений натовп рушив до міської ратуші. Там його розігнала поліція. Люди почали збиратися на Академічній (теперішній просп. Шевченка). Там до них приєдналися 60 робітників, які працювали при ремонті водогону.
- Праці і хліба! - із такими вигуками натовп пішов вулицями, жбурляючи каміння в шибки каварень і крамниць. Коли прибула поліція на конях, почали жбурляти й у них.
Комісар поліції п'ять разів вистрелив у людей. Поранив двох - 23-річного Владислава Козака з підміського села Клепарів і Миколу Шереду з Кривчиць, теж піді Львовом. Перший того дня помер у лікарні від отриманих ран.
Похорон Владислава Козака призначили на 16 квітня. Оскільки відспівували чоловіка в каплиці на Пекарській, то влада міста дозволила хоронити робітника на розташованому поряд Личаківському цвинтарі, який був призначений для багатіїв. Чи то щиро цим невдоволені, чи підбурені комуністами, люди зажадали ховати Козака на Янівському цвинтарі. Для цього похоронна процесія мала пройти через усе місто, а людей за різними даними було від кількох до 10 тисяч.
В центрі біля Бернардинської площі процесію зустріли 22 поліцейських. Зчинилися заворушення, у правоохоронців летіло каміння, і вони своєю чергою почали стріляти. Зрештою поліція відступила.
По дорозі до цвинтаря натовп громив усе на своєму шляху: розтовкли шиби не лише в каварнях та магазинах, але й навіть у міському театрі, перекидали трамваї (на Сикстутській (нині Дорошенка) та Городоцькій), поліцейських, яких зустрічали демонстранти, стягували з коней і били....
У день похорону Козака загинуло 14 демонстрантів, понад 100 отримали поранення. Винними у заворушеннях визнали комуністів, які в той час у Західній Україні діяли підпільно. У наступні дні арештували близько 700 чоловік. Багатьох заслали до концтабору в Березі-Картузькій (тепер райцентр Брестської області у Білорусі). Та влада Львова мусила піти на поступки. За кілька днів магістрат звернувся до уряду Польщі, щоб виділив кошти на громадські роботи.
Радянська влада трактувала цей факт по-своєму, завжди із перебільшенням жертв та ідеологічним забарвленням. Сучасна вулиця Каліча Гора у Львові у радянські часи називалася іменем Владислава Козака.
Проект Локальна Історія за матеріалами: gazeta.ua, photo-lviv.in.ua, lia.lvivcenter.org.
