Мені цього місяця тричі довелось побувати у Поповичах, що на Мостищині. І щоразу я відкривав собі щось нове. Село надзвичайно цікаве, але для відвідин треба не забуди взяти з собою паспорт, бо до кордону з Польщею - кількасот метрів!
Добирання сюди непросте. Маршрутки тут курсують не дуже часто, та й дорога - яма на ямі. Але для тих, хто цікавиться історією Галичини, Поповичі неймовірно цікаві. Неподалік села знаходяться австрійські форти, яким понад сотню років. До них провадить польова дорога і є вказівники. Але треба вважати, бо ці фортифікаційні пам’ятки так заросли лісом і кущами, що в хащах їх годі розгледіти.
Місце дуже атмосферне: лісові нетрі і раптом перед вочима з’являється галявина, половину якої займають арчасті бетонні печери. У них відлунює кожен звук і здається, що хтось там є, спостерігає за непрошеним гостем. Ця земля щедро полита смертоносним свинцем та людською кров’ю.
Для туристів форти, що колись були частиною фортеці Перемишль, цікавезна атракція. Але їх тут майже не буває. Виняток - музичний фестиваль “Фортмісія”, що тут проводився. Та це радше виняток, ніж правило.
З вершин пагорбів, на яких побудовано форти, відкривається неймовірно мальовничий краєвид: у долині село, трохи нижче річка з дивною назвою Бухта, далі знов пагорби, а ще далі плавними хвилями громадяться гори. Навіть найдосконаліший фотоапарат не передасть велич усієї цієї краси. Це треба бачити.
У Поповичах є чимало традиційних галицьких хат із майстерно зробленими дверима. Є старезний міцний млин, який уже давно не працює і покинутий людьми. Є й церква, яку почали зводити ще до війни. Село велике, люди привітні, гостинні і відкриті. У такому райському куточку усі б мали бути цілком щасливими. Але в історії села чимало чорних сторінок. Дві світові війни наробили чимало лиха. У Першу світову російська армія двічі штурмувала тутешні оборонні редути, переорюючи околиці Поповичів сотнями тон снарядів. У Другу світову польські військові реквізували у селян коней. Потім з’явились червоноармійці.
- Пам’ятаю, вони приїхали на мотоциклі, - розповідає Нестор Дзьобан (1934-го р.н.), - побачили пасіку, витягли на дорогу вулика, відкрили його і витягли рамку. А бджоли почали їх кусати! Ми з колєґою на то дивились і сміялись, то вояки познімали гвинтівки і хотіли в нас стріляти, але ми скочили в рів, зарослий травою. Сховались. А ті облили вулик бензином і спалили...
Згодом почалась війна. У Поповичах квартирував німецький гарнізон. Пан Нестор згадує, що в сусідньому Перемишлі було велике єврейське ґетто. Якось побачив там за колючим дротом однолітка, сина лікара, який його лікував. Кинув хлопцю половину хлібини і мало не поплатився життя - німці хотіли його розстріляти, але на щастя цього не зробили.
Великі бої минали село. Потім німці відступили і на їх місце прийшла радянська влада. Примусом і шантажем зав’язали колгосп, відбираючи в селян землю, худобу і реманент. Селяни чинили опір. Якось на зборах у клубі повстанці застрелили партійного секретаря з району. Людей арештовували, вивозили на Сибір.
16-літню Ганну Баранецьку разом зі сім’єю загнали у товарнях і вивезли у селище неподалік Сиктивкару на півночі Росії. Дівчисько відправили на сплав лісу. Лютий мороз, сніг, а жінки просто неба сокирами обтинали гілля на зрубаних деревах.
- Біди і страху ми в Росії зазнали... - згадує пані Ганна. - Там тато й помер. 12 років на тому засланні була. І за що? Казали, що ми куркулі. Та в нашій сім’ї 9 дітей було! У розкошах ми не жили.
Попри важку та драматичну історію села, тут дуже затишно і душевно. Навіть складно сказати в чім причина. Зловив себе на думці, що мені знову хочеться навідатись у Поповичі. У мальовниче українське село на перехресті вітрів. На перехресті історії...
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
