13 жовтня 1923 року рішенням Ради Народних Комісарів організовано Соловецький табір особливого призначення – найбільший концтабір 1920-х років і одна із найбільш жахливих фабрик смерті у світовій історії.
Соловки – група островів у південно-західній частині Білого моря (сучасна Архангельська область Росії). В 1430-х роках монахи заснували на островах Соловецький монастир. Його територія відзначалася географічною ізольованістю і суворими природними арктичними умовами, адже до Полярного кола звідси якихось 150 кілометрів. В ярах сніг тримався до середини літа, а навколишнє море утримувало холодні температури і унеможливлювало втечу.
Тривалий час монастир використовувався як в’язниця. Тут утримували учасників антицерковного руху нестяжателів, повстанців Степана Разіна, опальних політичних діячів. З-поміж українців на Соловках перебували недоброзичливці і (після Полтавської битви) прихильники гетьмана Івана Мазепи, архімандрит Гедеон Одорський, останній кошовий отаман запорізької Січі Петро Калнишевський. Монастир ліквідували в 1920-му, а його будівлі використовували для утримання ув’язнених.
Лише за офіційними даними, заниженими в кілька разів, за перші 10 років існування в таборі загинуло понад 7 тисяч осіб. Хоча, за деякими даними, у перші роки кількість ув’язнених становила 15-25 тисяч, з яких кожної зими від цинги, туберкульозу та виснаження помирали щонайменше третина.
Значний відсоток ув’язнених становили українці, особливо в 1930-х роках. Уряд «найдемократичнішої в світі держави трудящих» направляв на Соловки діячів УНР, духівництво, представників старої інтелігенції (так званих «спеців»), науковців і митців. У подальшому Соловецька фабрика смерті лише нарощувала оберти. Сучасники називали соловецьку каторгу «Радянським Союзом у мініатюрі». А особливістю табору стало те, що в одному бараці могли знаходитися кримінальники, інтелігенти, священики, інтелектуали.
Втекти звідси було неможливо, всі спроби втечі закінчувалися невдало. Лише одиницям вдалося втекти з кемського пересильного табору, бо той знаходився на материку.
В’язні в нелюдських умовах працювали на торфорозробках і лісозаготівлях, прокладали залізничні колії, будували Біломорсько-Балтійський канал. Власне, переважну більшість тих, хто потрапляв на Соловки, чекала загибель.
Наприкінці 1930-х відбулося три масових розстріли арештантів.
2
Перший і найбільш масовий стався 27 жовтня – 4 листопада в Карелії, в урочищі Сандармох. Як встановив російських дослідник Олександр Черкасов, смертників «готували» до страти в трьох кімнатах бараку в Медвежій Горі. В першій – звіряли прізвище і роздягали, в другій – зв’язували, в третій – лупили по голові дерев’яною «колотушкою», аби людина втратила свідомість. Далі вантажили на машини і по 40 душ перевозили в Сандармох. Напівживих людей скидали до великих ям, а член розстрільної бригади Михайло Матвєєв особисто стріляв кожному в голову. Так за кілька днів загинули 1111 соловецьких в’язнів (ще один помер до екзекуції), серед них – провідні українські митці Микола Зеров, Лесь Курбас, Микола Куліш, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Павло Пилипович, а також вчені, політичні та державні діячі (Володимир Чехівський, Степан Рудницький, Матвій Яворський та інші).
В грудні 1937 – січні 1938 рр. було розстріляно ще 509 смертників, імовірно – на Ржевському полігоні Ленінградської області.
198 осіб, у більшості українців, розстріляно 17 лютого 1938 р. Місце розстрілу невідоме, дослідники вважають, що злочин був вчинений безпосередньо на території Соловецького архіпелагу.
Табір на Соловках – країна мук і відчаю – проіснував до листопада 1939 р. Радянський Союз готувався до війни з Фінляндією, тож в’язнів на всяк випадок вивезли на материк, а сам табір ліквідували.
Підготував Сергій Горобець, УІНП.
