17 травня 1919 року прийнято Ухвалу ВЦВК "Про табори примусових робіт".
Організацією та керівництвом таборами займалась Всеросійська надзвичайна комісія. На початок 20-х років функціонувало 5 типів таборів, пише gazeta.ua.
Це табори примусових робіт особливого призначення, загального типу, виробничі, для військовополонених та розподільники. Така класифікація була умовною. У 1920 році за вказівкою Голови РНК РРФСР Володимира Леніна почали утворюватися концентраційні табори для заарештованих за контрреволюційні злочини.
За пропозицією засновника ВНК Фелікса Дзержинського у травні 1922 року керівництво всіма місцями позбавлення волі віддали до компетенції правонаступника ВНК Державного політичного управління, у складі якого утворили Головне управління місць ув'язнення. У Наркоматі внутрішніх справ України організували Управління місць ув'язнення.
Першим концтабором для політичних в'язнів, заарештованих і засуджених радянськими органами державної безпеки став Соловецький табір особливого призначення. Наступні концтабори з'явились на Кольському півострові, Карелії, Ухта-Печорі, в районі річки Колими, озера Вайгач, Нерчинська, Іркутська та в інших місцях.