В Україні могло би бути кілька напрямів інтеграції в європейський освітній простір. Зрозуміло, що на сьогодні ми не забезпечимо жодного з них, однак зробити певні кроки в цьому напрямку можемо.
В Україні відсутня реальна програма інтеграції освіти в європейський освітній простір, немає також чіткого розуміння, як це треба робити.
Про це у своїй статті для ZN.UA пише доктор філософських наук, професор (Національний університет «Острозька академія») Петро Кралюк.
На його думку, могло б бути кілька напрямів такої інтеграції. По-перше, необхідно реалізувати засадничу вимогу Болонського процесу, яка передбачає мобільність викладачів та студентів. Так, у країнах Євросоюзу уже стала традиційною практика, коли студент один семестр або навіть один рік навчається в іншому університеті (бажано в іншій країні). Для цього розроблені спеціальні механізми, зокрема стипендіальні програми. У нас же таких механізмів немає — не лише для навчання студентів за кордоном, але навіть усередині країни.
«Щодо мобільності викладачів, то в країнах Євросоюзу вітають залучення до навчального процесу зарубіжних спеціалістів, — розповідає автор. - Наприклад, вважається бажаним участь іноземних науковців при захисті дисертаційних робіт. У нас же зробити це практично неможливо, оскільки сформована складна процедура нострифікації дипломів про вищу освіту, а особливо докторських дипломів».
По-друге, надання вищим школам реальної автономії, яка має стосуватися як фінансової сфери, так і навчального процесу. При цьому потрібно відмовитися від дріб’язкового регламентування життя вищих шкіл, надавши їм можливість гнучко реагувати на ті виклики, що існують на ринку праці. Основним критерієм оцінки вищого начального закладу повинні стати не показники, які здебільшого мають кількісний і формальний характер (кількість студентів, кількість викладачів з науковими ступенями, кількість спеціалізованих учених рад тощо), а якість підготовки випускників того чи іншого університету, їхня конкурентоспроможність на ринку праці. При цьому бажано, щоб оцінка якості освіти випускників визначалася не тільки державними, а й громадськими інституціями.
По-третє, має відбутися процес прилучення вищої освіти до громадянського суспільства. «У нас існують різноманітні освітянські громадські організації — вчителів, викладачів, студентів. Проте, як колись в СРСР на громадські організації дивилися як на приводні ремені КПРС, так і тепер у нас на них дивляться як на приводні ремені державних інституцій», — зазначає П.Кралюк
У такій ситуації, за його словами, втрачає сенс функціонування освітянських громадських організацій, як, наприклад, рад ректорів чи студентських спілок. Вони просто озвучують волю освітнього міністерства. У той час, коли на Заході громадські організації є не лише самостійними, а й мають широкі права. Наприклад, у Німеччині саме студентські спілки надають стипендії, визначають пільги для студентів, поселяють у гуртожитки і навіть утримують студентські їдальні. Для України, звісно, це виглядає як фантастика.
