Репортер «Ратуші» на бойових позиціях «вісімдесятки».
«Санту» (він же білорусько-київський журналіст Андрій Сантарович) ми прийняли у салон теплого «Ланоса» в центрі столиці. Дорогою він спершу довго звикав до нашого специфічного почуття гумору, але потім виявився вельми цікавим співрозмовником, який розширив наш не дуже військовий світогляд. «Санта» оповів, що повії на блокпостах під Маріуполем, де він перебував у відрядженні, коштують усього-на-всього 150 гривень, елітні — 300 (волонтери пропонували привезти солдатам і надувних кобіт із секс-шопів), місцеве населення у своїй масі лише прикидається патріотами, і що саме в цих краях йому довелось уперше в житті побачити військового з ірокезом на голові, якого так і називали: «Гламурний кулеметник».
Потрібно сказати, що ми теж на бойовому Сході були не вперше і кожен віз зі собою якусь таємницю. Кореспондент «Львівської газети» Гліб Ваколюк телефоном розповідав дружині, як він прекрасно відпочиває в товариша-спортсмена в Києві, редактор сайту «Новий погляд» Роман Онишкевич приховував цю поїздку від матері, ну, а я розповів дружині, що ми їдемо в місто Старобільськ лише як волонтери і нікуди більше з нього не потикатимемось. Ініціатива цієї авантюрної поїздки виходила від колишнього боксера Гліба, який у роки туманної юності вчився в одному військовому училищі з людиною, яка обіцяла нам нині у 80-й десантній бригаді «теплий прийом». До уваги тих, хто хворіє на шпигуноманію: навіть командири підрозділів ДОЗВОЛЯЮТЬ своїм підлеглим розповідати рідним, знайомим і волонтерам, у якому самі МІСТІ вони перебувають, щоправда, не вказуючи точного МІСЦЯ дислокації…
Поки ми долали сотні й тисячі кілометрів, роздаючи дорогою на блокпостах блоки сигарет, «Санта» встиг розповісти про незвичну людину, яка цілком заслуговує на звання «ГЕРОЙ» і з якою Андрієві пощастило записати інтерв’ю. Запам’ятайте це ім’я: Іван Журавльов. Цьому вже не молодому уродженцеві Черкас в ДНР оголосили відразу кілька смертних вироків: майданівець (8-ма сотня Самооборони), снайпер, нацгвардієць, розвідник, зняв із міськради Слов’янська прапор ДНР і повісив український. Потрапив у полон, контужений під Савур-Могилою (всіх решта поранених — добили, його врятувало посвідчення Нацгвардійця, хоча тоді він вже був у ЗСУ), через побої й катування в підвалах донецького СБУ втратив 20 кілограмів ваги. Частину свого пайка віддавав хлопцям у камері — розумів, що живим його не випустять. Удома всі вважали Івана мертвим. Навіть коли вели на обмін, то сказали, що на розстріл…Запам’ятайте це ім’я, фальшиві сотники і липові герої!
Луганщина вже не вперше зустріла паршивими дорогами і колючими поглядами автоматників на блокпостах. Автобусні зупинки обписані чорними ієрогліфами, в яких прочитуємо: «Єфремов = …ло!», «Луганськ — це теж Україна», «Україна — понад усе!» За стилем виконання відразу видно, що всі ці написи робила одна і та ж рука… Це, напевно, мало б продемонструвати, що не весь цей край ліг під «сєпарів»… Минаємо руїни розваленого блокпоста, і назустріч вискакують величезні військові вантажівки з бронежилетами, які звисають із вікон біля водіїв, і метровими білими надписами на бортах: «Огоньок», «Дід», «Ксюша», «Демон» — настане час, і військові історики візьмуться пояснювати, звідки взялись ці наймення і дивакуваті позивні…
Дякувати Богу, в Старобільську нас зустрічають. Коротко про господаря: звання, прізвище та ім’я просить в ЗМІ не називати. Отже, за позивним він «Кумпель». Кілька ріжків із патронами, «розгрузка», автомат і невиспані очі. Тут уже більш як два місяці. За званням просить його не називати — шпигуни відстежують місця проживання офіцерів і відстрілюють або викрадають. За кілька днів до нашого приїзду в місцевого наркомана в руках рвонула граната. Виїхали на місце. В підвалі — закопані три тіла, одне — без голови. Людей просто викрадають заради викупу. Незалежно від того, чи платять викуп, чи ні — жертву знищують. Бійтесь місцевих таксистів — є ймовірність, що вас привезуть зовсім не в те місце, яке вам потрібне. Спочатку визначає нам місце гіпотетичного сну: ночуємо в пастора Сергія. Цей «п’ятидесятник» вже давно засуджений «казакамі» до смерті. За спиною має свою сім’ю (син і три доньки), службу в «Афгані», свою віру і незламне переконання в тому, що «Здесь будет Украина!» Місцевий люд шкодує і намагається виправдовувати: «Вони ніде не були, нічого не бачили, багато неосвічені й обмежені. Найгірше — ні до чого не прагнуть. Та й до церкви не ходять. Ні до якої». Ці люди вірять місцевим феодалам, які їх же й обікрали. І ще тенденція: якщо у селі притомний священик (не проукраїнський, а саме притомний), то ставлення до України тут позитивне, якщо ж якийсь агресивний піп, то саме в цьому населеному пункті виникають розмаїті диверсійні групи, чиї руки тягнуться до зброї. І ще — страх. Страх — батько ненависті до всього нового і незрозумілого. Україна для них — ніщо. Чекають на війну. Загальна настороженість, переляканість, бідність, зневіра і недовіра — на цьому базується повсякдення тутешнього краю. Постійні крадіжки. Молодь, попри все, ходить на дискотеки, хоча і не має грошей. До речі, досвідчені розвідники підказують: якщо підрозділ входить у село, а молоді на вулиці не видно — чекай на біду. Жінки щиро ДИВУЮТЬСЯ, якщо притримаєш перед ними двері в магазині чи вибачишся, якщо ненароком штовхнеш — тут ТАК не заведено. Дорогу нашій машині перекрила незвична сцена: чоловік років 30 тягнув за руку і копав п’яну молоду жінку, яка курила, лежачи на землі й реготала. Сусіди з дітьми, що повиходили на двір, взагалі не втручались — тут ТАК заведено. Скидається, що незвичною така картина була тільки для нас. Край перенасичений зброєю, поганою водою, наркоманами, алкоголіками, відкритими і прихованими ворогами. Хто міг — утік. Наші військові для БІЛЬШОСТІ місцевих — «укропи», «фашисти», «каратєлі» і завойовники. Ці люди не хочуть у Європу, не хочуть і в Росію. Їм добре в «совку». Тези, в які вірять — «Прийдет Россия — даст больше денег!» і «Если б вас здесь не было — то и войны бы не было!» Визнають силу і тих, хто б’є їх ногою в обличчя — значить, має право. Той, хто вірить в прозріння таких аборигенів — наївний романтик… Або дурень.
Несподівана і радісна зустріч — до нас кидаються земляки — колишній оператор Львівського телебачення Олександр Калініч і два приятелі-львів’яни. Вони тут на контракті — тримають електростанцію в Щасті. «Давайте до нас в гості!» Сашко міг в армію не йти — троє дітей. Повз пролітає автобус «Лисичанськ — Москва»! На переконання офіцерів розвідки і десантників, саме в ньому від’їжджають до столиці ворога поранені й контужені «сєпари» і саме він привозить у наш тил підкріплення диверсантам із Білокам’яної. У фурах із Росії, які всі фізично обшукати неможливо, цілком імовірно, йде вибухівка і зброя. А ви кажете «гуманітарний конвой»… Смішно все це і неймовірно дико — війна ж, панове! «Кумпель» підтверджує — війна: позавчора в Кримському — один «двохсотий», двоє — «трьохсотих». «Загинув хлопчина з Рівненщини, Крохмаль. Мій земляк. З Веселої Гори б’ють, — офіцер переводить розмову на інше. — У нас, у 80-ці, не тільки бійці з Західної України, але й із Черкас, Чернігова, Кіровограда. Є комвзводу з Донецька, сам у розстрільних списках ДНР, «сєпари» «віджали» у нього весь бізнес, забрали хату. Присягається, що буде воювати з ними до перемоги — бо назад йому дороги нема!»
Нам теж вороття назад нема — на бліц-нараді вирішуємо алярмово рухатись у бік Щастя, аби самим поспостерігати, як десант тримає Луганську ТЕС. Дорогою біля зупинки «Інтернат» із замальованим написом «Нацгвардія — гоу хоум!», зустрічаємо десантника, який виявляється… однокласником Гліба!
З’ясовуємо, що забрали його через три дні після весілля, а ротацію обіцяють аж у березні 2015-го, дружина незадоволена, та воно й зрозуміло…
Строкову служив у ВПС, а тепер — старший гранатометник у 80-ці. Техніку пригнали стару. З восьми БМП їздить п’ять, усе тече. Якби волонтери не привезли ключів, то ремрота все б відкручувала зубами! Смертних жетонів не видають, і це проблема, бо, скажімо, при потраплянні кумулятивного снаряда в танк чи БМП вигоряють навіть кісточки — нема навіть що віддати рідним на поховання. Командування часто клеїть дурня, і тут мова не про зраду — просто бояться відкривати вогонь по російських колонах техніки, щоб не звинуватили у… зриві перемир’я. То наші тепер роблять по-іншому — спершу відкривають вогонь, а потім уже про результати доповідають нагору. Розповідає, що його підрозділ недавно «завалив» під Кримським двох козаків. Окрім зброї, зняли з них шеврони «Великого войска Донского». Є одна особливість — козаки майже не носять «броніків» — «понти» ганяють. За однією з легенд, наші з козаками під час перемир’я навіть одного разу грали у футбол. А то якось пристрілили супер-пупера у незвичному камуфляжі й із дивною зброєю. Їм потім передали, що то якийсь поважний «гереушник». Про останній бій під Кримським чув. Окрім вбитого і поранених, там іще один контрактник випав із БМП — кажуть, серйозно поламався. Бачив наших убитих з 32-го блокпоста — «айдарівці» розповідали, що це вони допомогли 80-ці вирватися (іншій боєць стверджував, що врятували пост хлопці з 92-ї миколаївської бригади), а то жертв було б значно більше. Радить увечері на машині зі Старобільська далеко не від’їжджати — «запросто можуть «віджати» машину на львівських номерах». «Сєпари?» — « Та ні. Добровольці. І самі все віддасте. Без суперечок. Добровольно». З’ясовуємо, часто трапляється, що в магазинах озброєні мародери не розраховуються — вони ж прийшли воювати, а не торгуватись… Дізнавшись, що прямуємо в Щастя, співрозмовник дає нам останні інструкції: «Якщо потрапите під обстріл мінометами, «Градами» чи «Тюльпанами» — не бігайте. Марно -- від міни чи ракети ще ніхто не втік. Відразу падайте — і два бронежилети на голову. То ви ще й без «броніків»?! Ну ви і прикольні!!! Наступного разу краще готуйтеся. До речі, не вірте, що снаряд двічі в одне місце не влучає, перевірено — влучає. Та це я так…» Перед тим, як рушити далі, ми все ж перепитали у нашого співрозмовника: «А що буде, якщо ми випадково зіб’ємось із дороги на Щастя і заїдемо кудись на узбіччя?» Десантник-гранатометник поглянув на наші львівські автомобільні номери, і підвів риску «Тоді вам піз-ц». І всі зрозуміли, що хлопчина не перебільшує. Це, напевно, було вперше, коли постійна тривога почала потрошку поступатися місцем гидкуватому і слизькому страху…
Гліб тисне з усієї сили на газ і ми мчимо по вибоїнах на швидкості 120 кілометрів. Швидкість — добрий, хоча і не досконалий захист від снайпера. Пролітаємо табличку «Новоайдарівський район». Потім — «Станічно-Луганський». На постійно сірому небі з’являються ще й хмари. Справа від нас — криваве Кримське й абсолютно ворожа Станиця Луганська. Чому терористи так тиснуть на них і на Бахмутку? Елементарно — прорвавши оборону, вони відріжуть Щастя і закриють усі українські підрозділи у величезний котел. Десь там під Лисичанськом воює у 80-ці наш колега, дружина якого сказала йому перед війною: «Краще я буду вдовою героя, ніж дружиною боягуза». Тепер вона так не думає. Він, повоювавши з автоматом проти «Градів», теж дуже змінився….
Прилаштовуємося до хвоста зеленої «таблетки» з білою смугою на кабіні (спершу це був знак «свої», потім почали для цього малювати дві смуги, пізніше три, тепер вже їздять хто як хоче). «Таблетка» гальмує, пропускаючи нас уперед — чужих за спиною тут не люблять. «Падаємо на хвіст» швидкій із військовими — в компанії веселіше. Збоку пам’ятник природи — «Баранячі лоби». Проїжджаємо п’ятий чи шостий небагатослівні блокпости («клапани»). Даівців не видно, та й узагалі, як на мене, їх у зоні АТО ЗАБАГАТО. Які можуть бути зауваження до правил дорожнього руху, коли 70 відсотків автівок без номерів (ПТН ПНХ не рахується), частина автівок — із встановленими на них кулеметами їде не тільки на завдання, але й на мародерство, а левова частка потужних джипів елементарно «віджата»? Назустріч нам — зелена вантажівка з кунгом, перекошена на правий біг — гумові колеса роздерті кулями чи осколками на лахміття й автівка їде просто на дисках. В салоні на секунду настає тиша. Селяни край дороги торгують городиною, не особливо переймаючись відгомоном далекої канонади — якась паралельна реальність. Регіон, який “кормил всю Украину”, зараз не може прогодувати сам себе... На узбіччі стоять у кілька рядів бетонні пірамідки — це аби не пройшла ворожа техніка. В посадках — розтяжки та мінні поля. Між усім цим порозкидані села, мешканці яких повинні зробити якийсь вибір. А вони просто виживають….
Врешті, ледь не заїхавши на цвинтар, потрапляємо на територію Луганської ТЕС. На лавочці — хлопці з автоматами і знайомими обличчями. Дякую тобі, Господи — «вісімдесятка»!!!
Нині Луганська ТЕС працює лише на 40 відсотків. Електростанція забезпечує електрикою більшу частину Луганської області. Окрім того, струм женуть ще в…Ростов-на-Дону! Через обстріли ТЕС 16 жовтня вся північ регіону тимчасово залишилася без електрики, що місцевим жителям страшенно не сподобалось.
Оборону тут тримають «Айдар», 92-га і 80-та бригади. Для ворога це не секрет — тут узагалі щось важко сховати, адже поряд із бійцями постійно ходять працівники ахметівського ДТЕКу, які оборонців станції не тільки ненавидять, а й усім своїм виглядом їм це демонструють. І подякуй Спасителеві, якщо на твоє «Добрий день!» хоча б один із десяти відповість: «Здрастє!» — перевірено на собі. А можуть на «Добрий день» відрізати: «До свіданія!». Десантники й «айдарівці» одні одних недолюблюють. Перші відразу ж почали цікавитись: а чого це, власне, «Айдар» уже хвилин 15 ні з ким не вступає в перестрілку, адже такий цирк відбувається майже завжди, коли приїжджають якісь кореспонденти. Айдарівці, своєю чергою, спробували назавжди спровадити мене з території ТЕС, але це їм не вдалося, бо десантники повели гостя на свій периметр охорони. Збоку якась пара місцевих розповідає російськомовному «Санті», що, на їхню думку, «Люди с оружием по городу пяные ходить не должны, и тем более не обязательно устраивать в городе стрельбу»…
Мої гіди, львів’яни Іван та Микола Маланичі розповідають про секрети і кулуарні інтриги навколо цього стратегічного об’єкта. Вони, до речі, трійнята, їхній третій брат, Петро Маланич, військовий, теж воює під Луганськом. «Ну, насамперед, — починає Микола, — ви повинні розуміти, що ТЕС належить Ахметову, який за її безперебійну діяльність платить терористам гроші (кошти йому надходять через підвищені тарифи для решти мешканців України). Тільки-но оплата затримується, як у наш бік починають стріляти «Гради». «Бачите — вивіска станції побита осколками. А ось воронки від 82-міліметрових «Васильків», а он на даху сліди від потрапляння 120-міліметрової «Нони», чий боєзапас важить 17 кілограмів», — пояснює нам хлопчина з борідкою і в чорній куртці поверх камуфляжа, який відрекомендовується Санею з Хмельницького. «Ось сліди пошкоджень резервуарів з азотом, а там ближче до прохідної — знову воронки від мін. На вугільному складі було в 92-ї і «двохсоті», і «трьохсоті». Час від часу бандити (а вони саме бандити, а не «деенер»!) кидають кілька снарядів на місто Щастя. Люди їм байдужі, а кілька цивільних убити їм не шкода. Решта відразу ж почнуть казати: «Ага! Не було б на станції військових — ніхто б по місту не стріляв!». Доводити протилежне — втрачати час. Стрілянину ведуть переважно в сутінках — так легше переміщати техніку. Найбільша група людей, які щиро за нас і за Україну — це діти від 7 до 12 років. Їх не обдуриш, бо малеча відчуває доброту і теплоту. Хоча є і місцеві, що ледь не на коліна падають, просять: не кидайте! Ми і не кидаємо. В оточенні 22 дні станцію тримали і втримали! В росіян духу бракує і мотивації. Он бачите, ми на трубі на висоті 100 метрів прив’язали синьо-жовтий Прапор, і на ньому напис «Вісімдесята аеромобільна» — це ми навмисно, щоб росіян позлити. Ні, «сєпари» тепер усі поїхали на двотижневу перепідготовку в Ростов-на-Дону, так що проти нас кадрові російські військові, — продовжує Микола Маланич. - У них, до речі, на відміну від «сєпарів», хоч якесь поняття є про правила війни. У місцевої ж озброєної наволочі й зброду і з совістю, і з честю завжди були великі проблеми. А чеченам узагалі все «фіолетово» — вони на заробітках. Хвалені «казакі» — нікчемні бійці, і проти нашої волі до свободи вони встояти не можуть. По рації кричать нам: «Укроп! Лєзь сюда — резать будем!», а в бою — біжать. До речі, бійців «вісімдесятої» бригади ворог у полон не бере. Путін назвав їх «карателями». Сєпарське козаче радіо кілька разів заявляло про повне знищення бригади. Багато наших ура-патріотів із цієї війни теж повтікали, коли побачили, що тут не Січ і рукопашної не буде».
Несподівано — страшний звук. Я аж присідаю. Гіди і вартові щиро сміються. Виявляється, це просто перемикання напруги. Починаємо вивантажувати гуманітарку. Сигарети, чай, каву, цукор, газети, книги, шкарпетки. В закапелку знаходжу малюнки маленьких дітей Винниківського інтернату і поролонових ангелят. Здорові вусаті дядьки, які щодня стріляють і можуть загинути самі, починають над ними плакати. Я теж.
Спускаємось у підвал — бомбосховище — тут можна пересидіти і перележати навіть обстріл «Градами». Гранатомети, кулемети, спальники. Кілька чоловіків спить. Слухаю уривки розмов: «До 15 серпня «Град» — це було не знати що! А потім, коли вже «руска» техніка до них потоком пішла, вони і відчули себе великими пурцелями!», «О 5-й ранку мали брати аеропорт. Коли всі зібрались на Побєді — масовано накрило «Градами». А ти кажеш — «не зливають…», «Після того, як 5 вересня Харківський танковий полк утік, то наші теж відступили. Якийсь гад сказав на «Металіст» назад вертатися! А там уже чечени позиції обладнали… Кажуть, донині два десятки неопізнаних — чеченці робили їм контрольний у голову. І горло різали», «Микола Назара Крохмаля під пахви підняв, а легені просто витекли — його просто розірвало. Золота була дитина, царство небесне», «Я був у Луганському аеропорту. Якщо з 42 російських танків наші сім спалили вручну, то уяви, що б ми їм заподіяли, якби не змилась механізована бригада». Хлопці дарують кулю від російської снайперської системи «Корд» — постріл пробив БЕТОННУ стіну. Які вже там бронежилети… «12,7 мм. Це тобі не КПТВ (Крупнокалібєрний пулємьот Владімірова танковий)», — пояснює Саня.
Кілька БМП під стіною станції. Про всяк випадок — адже сюди, ламаючи ліс, одного разу навіть виїхав танк! Скромний закапелок на самій станції з ковдрами на підлозі, просто над вугільним резервуаром — тут відпочивають ті, хто відстояв на постах. Спецпідрозділ ВДВ. Який? Це — таємниця. Керує 21-річний хлопчисько, до якого всі ставляться з глибокою повагою. Згадують старшого лейтенанта Вишневського, який забирав у десантників, за їхньою згодою, частину їжі й відносив дітям у Щастя. Тим, чиї батьки називають бійців «карателями». На 32-му блокпосту цьому старлею відірвало ногу і, кажуть, тепер він в одному з львівських госпіталів. Гуляємо з Ромком Онишкевичем по даху станції. Сліди від вибухів. Діра в перекритті. «А он там сиділи дві баби — коректувальниці, ми їх спіймали і дали в контррозвідку — більше їх не бачили. Ні, снайпер сюди не доб’є — відстань велика. Хіба «Градом». Але Ви не переживайте — поки робочі тут, то вони стріляти не будуть. Ще маємо з півгодини», — згадує Саня.
Врешті — прощаємось. Хлопці обіймаються і без усмішки радять: «Жміть на повну! 15 кілометрів проскочите — врятувались. І проблема не тільки в обстрілі — вночі всіляка нечисть обстрілює машини з «зеленки». І тихо на вухо: «Клянемось — якщо «верхи» нас здадуть — ми цю станцію самі підірвемо…». Гліб жме на газ. І ми повертаємо. Як згодом з’ясовується — не туди. Коли в повній темряві врешті виїжджаємо до першого «клапана», автоматник, якого облизує вівчарка, із здивуванням вигукує: «О, журналісти, бл…!». Рідний ти наш, грубіян…
Ранок наступного дня. Ми на «зимових квартирах» «вісімдесятої». Сало, цибуля, фаршмак, постукують сокири. Кухар Андрій Прокопенко з Сокальщини бідкається: «Скільки ж того майна тоді на Побєді погоріло! Намети, кухні, одежа. Один наш солдат мився, то як голий був, один бронік на себе, другим голову накрив — і в окоп! Так і пролежав усе це пекло. Потім хлопці над ним регочуть: «Ти, що — орієнтацію змінив?», а він теж сміється. Кіно».
Так. Без гумору тут важко. Записую в блокнот. Група наших бійців показала «сєпарам» голі дупи. Як у «Хороброму серці». Ті вистрілили з мінометів. На щастя — не поцілили. Десантники біля понтонної переправи вирішили нагнати тележурналістів, котрі вже обридли. Один подивився в бінокль і каже навмисне голосно: «О! Сєпарські снайпери вишикувались і йдуть в атаку!» Другий у цей момент дав з-за горба чергу. Розповідають, що телевізійники так втікали, що ледь не забули одного свого співробітника. Увечері зустрічаю знайомого, колишнього львівського «убозівця» Богдана Лемика. Він тепер тут. Десантник. Нас усіх пригощає котлетами. Раптом в кутку щось заворушилось. З-під дров виглядає хитра мордочка їжака. «А це ще хто?!» — «Це їжак Костя!» — «А чому він Костя?» — «Бо він москаль!», — десантники щиро регочуть.
Розмірковує Юрій Михалевич, справжній сотник Майдану, доброволець із Куликова, контактні лінзи мінус 12: «Я ще в бою не був — трохи з цього приводу комплексую. Але моє від мене не втече. Тепер займаюсь забезпеченням підрозділу раціями, джіпіеси встановимо. До війни 9 років працював менеджером із продажів на «Галці». Після війни планую одружитися, хоча «ВЗ» написав, що дружина чекає. Кохана каже: «Я тобі не дружина!» Ні, кажу, як газета написала — так і є. А вона знаєте у мене яка! Каже, не пішов би ти — пішла би я. Вчора купався в Айдарі. Холоднувато, але витерпіти можна. А ми знаєте, як миємось? Винаймаємо сауну — 2 години 140 грн, беремо на 10 —виходить недорого. І ще напишіть: рідні хай сюди не приїжджають — це великий стрес. І не довіряйте посмішкам місцевих. Для них той, хто скинув Вітю-президента, чи майданівець — лютий ворог».
Фотографувати обличчя хлопці з лісу не дозволяють. Чоловік, за плечима якого Ліберія, Косово і Ірак, розповідає такі цікаві речі, що я просто роззявляю рота. Повірте, професійно вбивати ворога є кому.. Ми знову у спецпідрозділі. Приблудного кота звати «Снайпер», чорного великого пса — «Приклад». «Снайпер» біля кухні, «Приклад», якого привезли зі Львова, — на виїзді.
Перед самим від’їздом вирушаємо на блокпост «Чмирьовка», де напередодні затримали фуру з 10 тоннами сала, яка йшла до «сєпарів». Сало «віджали» і поділили по «чесняку». Тут теж знаходжу земляка — кулеметника зі Зашкова. Зідзвонюємось зі спільними знайомими. Хтось із солдатів жартує: «Напевно, мешканці Чмирівки мали б називатися «чмирі», чи як?» З Чмирівки підходить усміхнена старша жіночка, яка принесла якомусь сержанту його випрану одежу. Милозвучною українською каже: «А оце ж я у тебе в кишені знайшла». І протягує купюру в 500 гривень. За тутешніх зарплат це дуже великі гроші. Даю жінці шоколадку і наважуюсь запитати: «Підробляєте пранням?» Жінка здивовано скидає брови: «Та Ви що?! Щоб українець із захисника своєї землі гроші взяв?! За кого ви нас тут маєте?». Я розгублено замовкаю…
Микола Савельєв, Ратуша
