На небі, воді і землі
З вигляду всі вони звичайні люди. Такі як пересічні громадяни українських міст і сіл. Однак від інших їх вирізняє військова форма. А від військових всіх їх різнить чорний берет. Символ мужності, відваги та витривалості морських піхотинців. Та цей берет може носити далеко не кожен, хто служить в лавах морпіхів. Його потрібно не лише заслужити, а й вибороти здавши важкий екзамен на психологічну та фізичну стійкість. Власне це й зробили морські піхотинці, які обороняють підступи до Маріуполя.
Здавалось би, що такого в цьому сталому морпіховському ритуалі. Він нібито актуальний лише в часи, коли країна веде мирне життя, і армії потрібні додаткові випробування, щоб визначити достойних називатись елітою. Навіщо людям, які тривалий час, під шаленими обстрілами, стримують наступ ворожих сил якісь додаткові умовності? Адже їх воля і так перевірена ворожим вогнем. Та для чорних беретів це щось схоже на священне таїнство посвяти до закритого військового ордену.
- Чорний берет, це не просто елемент військового однострою, - зазначив командир роти морської піхоти капітан Павло Юрчук. – Його потрібно заслужити. Це наша головна розрізнювальна характеристика, складання якої має свої багаторічні традиції. І справа не в тому, воював чи не воював. А в тому, чи зміг скласти цей іспит.
Сама психологічна смуга перешкод складається з тропи тривалістю в сім-десять кілометрів. Долати її потрібно у складі групи та з повною бойовою викладкою. Вдягнутому в стандартний бронежилет, каску та однострій. Будь-яке шахрайство чи хитрощі вважаються тут ознакою дурного тону і просто недоречні. Тобто всі бронежилети з пластинами, а магазини автоматів споряджені повним боєкомплектом. Тому всі ідуть однаково. Допускається лише допомога в тому, що твій товариш може взяти собі зброю більш слабшого. Бо проходження смуги перешкод це іспит не на час, а радше на вміння працювати в команді, бути одним цілим, вміти виконати поставлене завдання не індивідуально а працюючи у складі групи. Сам перелік завдань та тренувальних точок, як правило справа унікальна, і залежить від особливостей місцевості де проходить сам іспит. Цього разу «посвята» була однією з найскладніших. Адже складалась не лише з звичних колючих дротів, та вибухів. Було тут чимало диму, водних перешкод. А одну ділянку в прямому розуміння потрібно було йти по морю, тримаючи на плечах важку колоду. Як нагорода першому, хто з групи подолає всю смугу перешкод – можливість підняти і нести до фінішу прапор морської піхоти Військово-Морських Сил.
Розпочався іспит рано в ранці, адже через смугу мало пройти чимало морпіхів, які мріють назавжди змінити військовий піхотний кашкет на чорний берет. З кожною групою смугу долав спеціально підготовлений інструктор. Його завдання було слідкувати за тим, щоб група рухалась у суворо встановлених ділянках місцевості і всі сумлінно виконували завдання. Крім цього перехід між локаціями можливий лише у складі групи. Відставших не повинно бути. Якщо група спробує залишити когось без допомоги, то автоматично буде вважатись, що іспит не слали всі. Однак зі смуги можна зійти за власним бажанням. Про це на весь голос постійно кричать інструктори, підганяючи групу. Це такий елемент психологічного тиску. Адже ніхто з кандидатів на чорний берет не знає скільки ще лишилось дистанції, і які випробовування чекають попереду. Тому їх намагаються морально примусити не боротись далі. І якщо людина «зламається», то наступної спроби здати на берет може і не бути. Бо в морпіхах до слабкості духу ставляться з більшим презирством ніж до слабкості тіла.
- Роблячи психологічний тиск на кандидатів ми не робимо різниці хто перед нами, чоловік, жінка, офіцер чи матрос, - розповів інструктор Сергій. – Всі вони мають розуміти, що під час виконання завдання тягнуть одного возика. І гендерні, чи якісь інші розрізнення тут просто не рахуються.
Особливістю цьогорічного подолання смуги перешкод стало те, що разом з чоловіками іспит складали жінки, і навіть військовий капелан частини отець Андрій Зелінський. Він біг в одній з груп. Разом зі всіма. Так само одягнутий в броню і каску. Відмінностями від бійців було лише те, що в нього був відсутній автомат, а замість нашивки з військовим званням було написано слово «капелан».
- Я вирішив пройти смугу, адже переконаний, що таким чином зможу почувати себе повноправним членом цього славетного військового колективу, - поділився враженнями отець Андрій. – Девіз капеланів – «Бути завжди поруч». А це означає розділяти з воїнами своєї частини і радощі свят, і труднощі служби. Скажу, що після складання іспиту відчуття просто чудові. Ти відчуваєш, що ти поруч. По справжньому поруч.
Військовий капелан отець Андрій знає що каже, адже він разом з військовими вже одинадцять років. На його особистому рахунку і стрибки з парашутом, і марші по 60 кілометрів, і каша з спільного банячка, і останній, поділений на всіх ковток води у флязі. До іспиту він додатково не готувався, бо кожного ранку незважаючи на погоду здійснює багатокілометрову пробіжку, та й «армійській досвід» стає в нагоді. Самим смішним, для себе, в проходженні смуги військовий священник назвав імітацію вибухів та артилерійського обстрілу. Адже за три роки війни всі морпіхи наслухались та відчули на собі більш потужні і цілком реальні вогневі удари.
Так само стійко перенесли всі труднощі і дівчата, які служать в частині. Однією з них була старший лейтенант Олександра Безсмертна. Разом з іншими вона падала в багнюку, евакуювала поранених. Єдиним послабленням стало те, що зважаючи на низький ріст дівчини, хлопці не дали її нести колоду на своїх плечах. Натомість вона йшла поряд в бойовій охороні.
- Морська піхота це надзвичайні війська, - переконана Олександра. – Та той, хто потрапляє сюди має бути готовим до того, що тут всі рівні. Тут немає дівчаток, чи подружок. Ти – військовий. Все інше поза службою. От і зараз я почуваю себе щасливою, бо змогла разом зі своїм підрозділом пройти все від початку і до кінця.
Відразу після проходження смуги перешкод, командир батальйону морської піхоти майор Вадим Сухаревський вдягнув на кожного чорний берет. Закінчився ритуал посвяти урочистою клятвою морського піхотинця. Її бійці склали в символічному для себе місці. У підніжжі пам’ятника морякам-десантникам, які загинули під час визволення села Мєлєкіно від німецьких загарбників 8 вересня 1943 року. Разом зі своїми бойовими побратимами урочисту клятву склав і сучасний герой морської піхоти військовослужбовець Микола Сінченко. Свого часу, в ході виконання завдань по обороні маріупольського плацдарму, він був важко поранений кулею снайпера. На щастя лишився живий. Після тривалого лікування та реабілітації, хлопець зробив все щоб повернутись у свій підрозділ. І міцна флотська родина прийняла свого побратима. Бо він як ніхто довів свою стійкість духа і волю до виконання завдань.
Зараз воїни в чорних беретах обороняють стратегічно важливий для України пункт – місто Маріуполь. Вони стоять на найнебезпечніших ділянках. І ворог знає, що проти нього стоять солдати, які можуть вести війну з трьох стихій – повітря, води чи землі. І через війну нашими бійцями підкорена вже і четверта стихія – вогонь. Вогонь, який обпаливши їх зробив лише міцніше.
Тарас Грень, Регіональний медіа-центр Міністерства оборони України (м. Львів).
