Праники, дошка для прання, райбачка/маглівниця і відро – предки сучасних автопральок.
Раніше розповіли про жлукто, а сьогодні ми розповімо про процес зоління: що, як і де.
Для виготовлення золи використовували переважно ті породи дерева, яких було найбільше у цій місцевості. На Поліссі – березу, яблуню, грушу. У Карпатах – березу, бук, дуб, смереку, сосну, ялицю. На Гуцульщині виготовляли поташ, який застосовували для відбілювання полотна. Його робили з різноманітних порід дерева: дуба, явора, граба, в'язу, ясена, бука, берези, сосни, липи - найкращі результати давало змішування різних порід. Непоганим для зоління вважали також гречаний попіл.
У бочку (жлукто) накладали брудну білизну із певною послідовністю. Намагалися її не переповнити. На дно клали найбрудніший одяг (переважно чоловічі штани, старий подертий одяг), посередині накладали жіноче вбрання, а під верх - найчистіше (приміром, рушники). Бочку з одягом накривали «рядюшкою» (на Поліссі) чи «плахтою» (на Бойківщині), на яку насипали золи.
Далі на рядно повільно лили «кип’ячону» воду. Коли зольний розчин зійшов із ряднини, її відкидали на бік. Іноді просіяну на ситі золу засипали поверх білизни та заливали окропом. На попіл могли накладати розпечене у печі каміння (воно затримувало тепло). А ще могли класти солому на дно або зверху по попелі – щоб краще впарилось.
Час зоління залежав від ступеня забрудненості білизни. При частішому пранні вистачало декілька годин (зранку до обіду), але переважно ця процедура була достатньо тривалою – від доби до кількох днів.
Після зоління, витягнувши знизу жлукта (у бойків – цебра) дерев'яний кілочок, випускали воду у ночовки, в цебер (якщо бочка без дна) та вибирали білизну. Зольний розчин, що стікав, використовували для прання старих речей або інших господарських потреб. Уже непотрібну воду виливали на подвір’ї у спеціально викопану ямку.
На Поліссі білизну перекладали у плетені «смоляні» (зі сосни) коробки чи ночви та несли до річки, а взимку везли возами / саньми до ополонки. На Гуцульщині випрану білизну із річки несли у коновках на коромислі.
На річці чи біля ополонки одяг добре виполіскували, використовували при цьому «прайник», «пранник», «райбачку». У деяких місцевостях Рівненського Полісся замість праників білизну били об дерев'яні ящики. Практичність і зручність їх використання - одяг об них добре вибивався, а ноги пралі були краще захищеними від намокання. Взимку, коли вода надзвичайно холодою, це був справжній лайфхак.
Варто зазначити, що перед золінням брудніший одяг чи окремі його деталі (до прикладу: комір чи манжети) затирали попелом або ж жовтою глиною – щоб краще відпиралось. У дуже рідкісних випадках для цього могли застосовувати мило, яке зазвичай до сіл завозили «жиди».
А от які забобони й вірування були пов'язані із золінням - розповімо завтра.
Інформація Зоряна Ципишева
Фото з музейної оцифрованої колекції, за що дякуємо фондам, Руслан Сірий.
