Дорога зі Львова до Івано-Франківська дуже мальовнича - стелиться опільськими пагорбами, в’юниться долинами через села і містечка. Одне з них - славна Бібрка, про яку згадується у Галицько-Волинському літописі ще у 1211-му році. Усього 22 км від Львова і за Шпильчиною дорога крутим узвозом злітає в долину, що наче в долоні тримає усе містечко.
Очевидно, що велика кількість бобрів у тутешніх річках-потічках й стали причиною, що поселення назвали Бібркою. Але скільки я не бував у Бібрці, та жодного разу не зустрів хоча б одного бобра. Та й людей в бобрових шапках чи шубах теж не помічав. Очевидно бобри виїхали на заробітки, або мисливці вибили їх ще в давні часи, коли ті хвостаті тварини не були занесені в Червону книгу. Хоча... Бачив таки одного бобра - на гербі міста!
Цікаво, що Бібрка отримала Маґдебурзьке право на чверть століття раніше за Київ. Хоч з тих давнезних княжих часів нічого не залишилось, та у Бібрці є що подивитись. Найдавніша пам’ятка - аскетичний оборонний костел початку ХІY століття, фундований Завішею Чорним. Грубезні стіни, вузькі вікна, круглі бійниці - усе свідчить, що костел слугував фортецею. Нічого дивного, Бібрка дуже часто зазнавала татарських нападів, що вщент палили місто. Якби не ця обставина, то місто мало всі шанси вирости у досить велике, бо лежить на перехресті торгових шляхів. Не дивно, що тут була велика єврейська громада (раніше понад половину населення становили євреї). У місті було дві божниці. Але Друга світова поставила крапку на мультикультурності Бібрки - євреїв німці знищили, а поляків за совєтчини вивезли до Польщі. Єдина згадка про численний народ Ізраїлевий на цих теренах - руїни синагоги в середмісті і кіркут. По війні синагогу перетворили на консервний завод. За України завод закрився і колишня божниця тепер світить вікнами без даху над головою.
Бібрку добре обсервувати з вершини горбистого пасма, що огортає місто. Туди легко піднятись Хресною дорогою. Тут вітер гуляє, просторо і легко, можна сісти поміж трав і спостерігати за неквапливим містечковим життям. Кажуть, тут любив гуляти Іван Франко, який навідував у Бібрці свою приятельку Уляну Кравченко (Юлію Шнайдер), яка тут вчителювала. Щоправда письменниця не дуже приязно відгукувалась про містечко.
«Наскільки околиця чудова, настільки місто погане, - писала Уляна Кравченко в листі до Івана Франка. - На передмісті трапляються ще гарні домики міщан посеред лук та над потоком, але весь ринок, густо забудований, без симетрії, зі своїми старими, почорнілими каменицями, без ніякої зелені – не має ніякої принади… Мешкаю в однім з нужденних містечок, в котрім лиш жидів і болота достатком. І треба брильянтові наочниці носити, щоб думати, що єсть я в поетичнім місці. Я бажаю якнайскоріше вилетіти звідси, где мені тісно і корму для душі нема». Гадаю, з приїздом Франка, думка письменниці про Бібрку трохи поліпшилась.
З маківки пагорба - місто, як на долоні. І знаєте, я не погоджуюсь з Уляною Кравченко. У середмісті є чимало симпатичних будинків. Поруч з ринком бовваніє величенька баня церкви Покрови Пресвятої Богородиці (1906 р.) Акуратні кам'яниці міщан спинаються на похилі опільські пагорби. Погідної вечірної пори Бібрка виглядає бурштиново-світло. У пейзажі є якась журбинка за давніми часами, коли у місті було більше мешканців, шуміли ярмарки, прибували валки возів з крамом, метушились кармарі і покупці, у великих будинках австрійської доби яскраво світились вікна, а не гуляв вітер як сьогодні...
Попри те Бібрка живе своїм тихим містечковим життям. Це особливо відчувається у придорожній кнайпі, де смачно готують, щедрі порції і лагідні ціни. Тому й не пустує зала, з кухні смачно пахтить варивом, за столами чинно гомонять подорожні і місцеві. Думаю, що тут би й Іван Франко залюбки причастився, а Уляні Кравченко не треба було б вдягати “брильянтові наочниці”, щоб знайти корм не лише для душі, але й для тіла. Бо тутешня грибова юшка припала б до смаку будь якому класику української літератури...
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
