Чи ви знаєте, друзі, хто був найпершим туристом на галицьких теренах? От і не правильно, не Тур Хеярдал і не Ковпак. А наш рідний Олекса Довбуш. Сей легінь обійшов усі наші гори і залишив на них, якщо не власноруч нашкрябані написи, то скарби під скелями.
Тож варто навідатись у його іменні Скелі, що неподалік села Бубнище, на Іванофранківшині і вшанувати пам'ять легендарного галицького рекетира. Щоправда, на ту хвилю в мене здох фотоапарат і намагимусь передати довколишні красоти усними словами. Тож слухайте кобзаря.
...Добиратись до Скель доста легко – варто дістатись до симпатичного містечка Болехова, яке славне тим, що сюди колись їздив свататись мій тато. Але, на щастя для мене, невдало, бо я б народився не львів'янином, а болехівцем. А ще тут славний на весь край ярмарок коней та збруї. Принаймні був.
А далі - дорога в гори. При нагоді згадував, що знаю про Скелі Довбуша. Цей скельно-флористичний резерват площею 100 га є пам'яткою природи державного значення. За переказами, тут «жив і творив» легендарний захисник гнаних і голодних, народний месник і опришок Олекса Довбуш. Проте якихось документальних свідчень про перебування його ватаги на цих теренах немає. Та й кого б то цікавило.
Нарешті гори. Йти чотири кілометри пологого підйому від шлагбауму до самих Скель. На хребтику гори та ліс дещо розступаються і є змога насолодитись прегарними краєвидами навколишніх, порослих буковинням, гір. На душі затишно і тихо. Очі ніжать барви карпатської осені! Десь внизу жебонить водоспад...
Аж ось перед очима постає наче вартова вежа величезна каменюка - скеля Одинець. У лілово-смарагдових сутінках букового лісу прозирали справжні скельні багатоповерхівки, висотою від десяти до сорока метрів! Закляклі Лялька, Відьма, Тюльпан, Австрійка, Броня позирають на тебе внизу, мацьопого і миршавого, беззвучно посміюючись з мурашок-альпіністів, що на тоненьких шнурках повисли на їх погутніх плечах.
На скелях багато написів. Здебільшого, що тут були Вова, Пєтя і Вася. Ці три недоумки-ембіцили пообписували кожну скелю. І жодного напису - тут був Довбуш. Несправедливо...
У тіні затишного Шершунчика тихо пострілювала ватра, у казанку булькала кулеша. Сутеніло. Хотілось пошепки говорити про вічне, а більше мовчалось. Десь за скелею відлунювали поцілунки...
Добряче підживившись, я вирішив здійснити заповітну мрію – заночувати у висіченій печері, у якій нібито спав сам Довбуш. Може там мені відкриється таїна опришківського скарбу?
При світлі зірок, я мало не навпомацки дістався основного масиву скель. Тут колись був давній монастир і табір народного месника. Десь важко заухала сова, шугнув вітер і з дерев посипався сухий лист.
Аж ось і печера. Навіть у нічній напівтемряві вона виділялась якоюсь смоляною чорнотою, зяяла розчахнутою пащекою незвіданого страшного звіра. Постеливши карімат та спальний мішок, ліг на лежанку... Сміливий був хлопець, цей Довбуш – уже через хвилину я відчув як мені важко дихати, темрява заповзала в легені, у печері тягло могильним холодом... Лячно.
Не відкрився мені чарівний камінь і шлях до Довбушевих скарбів. Витримавши ще кілька хвилин у цій чорній дірі поза простором і часом, я повернувся до Скелі та лісу.
А зранку прокинувся в суцільному тумані - гори осідлала густа хмара. У сумерках лунали голоси загублених туристів і крики місцевих бойків, що пропонували покататись верхи. Час було збиратись додому.
Поснідавши грибною юшкою в недалекій колибі, вирушив на львівський бік гір – до Труханова, а звідти на маршрутку до Львова. Дорогою привітався із місцевим дивом – скрізь зустрічались чорно-оранжеві саламандри. Дивовижні істоти виходили до дороги, наче прощались. Здавалось вони махають услід чудернацькими лапками і журливо співають «Горіла сосна, палала...»
Прощавай, Довбуше! Пошукаю твої скарби деінде!
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
