Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Золота галицька провінція: Бучач - місто Пінзеля, сходів і... коньяків

Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
Фото - Богдан Волошин, Локальна історія.
1/24
Моя дорога до Бучача розтягнулась на літа. Давно, дуже давно хотів запопасти у свою колекцію мандрівок це пречудове галицьке місто, але якось не складалось. Напевно я ще не був готовий зустрітись із містом Пінзеля і Меретина. І, нарешті, це сталось!

Коли постав на високій горі над Бучачем - аж затерп і трохи всліп від чудовезних краєвидів. Швидка Стрипа котила густі води глибоким смарагдовим каньйоном, порослим кущами та садками, понад якими здіймались бані і шпилі храмів, а в самім серці дивовижно відсвічувала у сонячному мареві барокова ратуша - чи не найгарніша ратуша в Україні. Мені згадались “Хорея Козацька” і пісня на слова Сковороди: 

Ангели, снижайтеся
Ко земли зближайтеся,
Господ Бог, сотворши віки,
Живе нині з человіки.
Станьте хором всі собором.
Веселітеся, яко з нами Бог.

Хотілось торкнутись пучками цієї вишуканої шпильчастої будівлі, що була наче зовсім поруч, лиш руку простягнути і вже. Але до знаменитої ратуші ще треба було перейтись стрімким узвозом у середмістя.

З першого кроку мрійлива стихія містечка приймає у теплі обійми і хочеться сповільнитися, стишитися, застигнути у бурштиновій павутині дня. Бучач якось відразу стає рідним і близьким. Тут легко дихати, перекинутись словом із бабцею, що продає букети бозу, привітатись із дітваками в міському сквері, чи просто стати на мості і дивитись на бистру воду Стрипи, схожу на густу креветкову зупу. 

Вдарили куранти на ратуші, відбиваючи квадранс. Вона вже зовсім поруч. І не така мініатюрна, як видавалась згори. Велична будівля з пишним бароковим декором. Чудове творіння архітектора Бернарда Меретина (будівничого Собору Юра у Львові) та скульптора Пінзеля. 

Колись ратушу прикрашали неймовірної краси фіґури геніального Пінзеля. Я так хотів їх побачити, але зась. Побачив лиш рештки композиції “Геракл і Лернейська гідра” в дуже сумному стані. В ратушу не зайти - будівля обнесена парканом. За ним двоє дядьків тешуть камінь. Очевидно реставратори. Усього двоє. Вони хіба за сторіччя зможуть відновити цей шедевр, але реставратори так довго не жиють...

Проте роботи Пінзеля є в інших храмах Бучача. Магнат і власник Бучача Микола Василь Потоцький свого часу хотів перетворити місто в осередок вишуканості та краси. І запросив до міста двох видатних майстрів - Меретина та Пінзеля. Скульптор працював тут майже п’ятнадцять літ, створив велику кількість шедеврів, але до наших часів дійшли далеко не всі... 

Роботи Пінзеля прикрашають сусідній з ратушею костел Успіння Богородиці. Щоправда, він був зачинений і милуватись скульптурами довелось здалеку крізь металеву сітку. Знана експресія, динаміка, вишуканість, точність деталей і майстерність різьби. Одним словом - Йоганн Ґеорг Пінзель.

Зовсім неподалік знаходиться ще один шедевр Меретина-Пінзеля - церква Покрови. Зґрабна, наче іграшкова, мініатюрна і легка. Але її шляхетність псує сліпуча “позолота”. Тут мені теж не пощастило - храм був зачинений. Поцілував клямку і повернувся до мосту, щоб піднятись на гору Федір, яку вінчає ще одна дивовижна домінанта Бучача - Василіянівський монастир. Його видно з усіх усюд. Величний, поставний, високий... Монастир закладено ще 1712-го року як освітній заклад греко-католицької Галичини. Була тут ґімназія і конквікт при ній - інтернат для сиріт шляхетського роду. Цікаво, що монастирську церкву проектував Ґотфрід Ґофман - творець Успенського собору в Почаївській лаврі. 

Від стін монастиря відкривається чудова панорама на долину Стрипи і місто. Але мені було цікаво піднятись ще вище і я додав ходи. І не пожалкував. На маківці мені відкрився старовинний некрополь із українськими та польськими похованнями. Справжній музей просто неба. Особливо вразили польські склепи із червоного тесаного каменя, схожі на маленькі каплички і житла гобітів водночас, бо зверху зарослі травою. Тут було так тихо, зелено й урочо, лиш бджоли натужно гуділи в різнотрав’ї.

Повернувся в місто іншою дорогою - вуличкою вздовж Стрипи, попри ґімназію та колишній будинок “Сокола”, через гулкий піший місток перейшов річку і піднявся уверх. До речі, треба пам’ятати, що Бучач - це місто сходів і кам’яних підпірних стін з лупаного каменю. Мандруючи містом наче годаєшся на гойдалках - увер-вниз, уверх-вниз. Бучач вріс в скелі, гори і височини, обжив каньйон. Тут не так багато рівних ділянок.

Ось і ще одна круча, обнесена новим парканом. Піднявся вище і побачив величезний кіркут (окописко), єврейський цвинтар. Більша половина його поруйнована, але у двох протилежних кутках збереглось ще багацько мацев. Колись в Бучачі була численна єврейська громада. Німці під час окупації винищили майже всіх. А тепер своїм коштом встановили паркан навколо окописка. До речі, в Бучачі народився лауреат нобелівської премії з літератури Шмуель Йосеф Аґнон. 

За кіркутом вуличка знову пірнула вниз і я опинився біля найстарішого храму міста - церкви святого Миколая (1610 р.), зведеної за спияння Марії Могилянки - кузинки митрополита Петра Могили і дружини власника Бучача Стефана Потоцького. Церква монументальна, оборонна. Тут зберігається унікальний іконостас, створений у 1660-х роках.

У мене вже трохи гули натруджені ноги, але зупинятись не мав наміру, бо треба було дістатись найголовнішої цікавинки Бучача - руїн старовинного замку. Знову довелось спускатись вуличкою, а потім знов дертись уверх слизькою стежкою, попри потужний потік, що бив з джерела. 

Замок вразив величчю та потугою. Грубезні мури, складені із лупаноих скель, грізні бійниці, стрімкі урвища за стінами башти... А посеред замчища зграйка дітваків бавилась в хованки. Замок кілька століть служив каменоломнею, тому від нього не так багато й залишилось. Поруч нього збудований будинок, судячи з кладки - саме із замкового каміння. Але тут немає відчуття запустіння. І чисто.

Сів собі на краю бастеї і замилувався вечірнім Бучачем. Звісно, це не Чеський Крумлов, де збережена регулярна ренесансно-барокова забудова. Бучач надто часто ставав на дорозі різним завойовникам. Не раз був спалений і спаплюжений, бомбардований зайдами. Але живий. І прекрасний. Як коньяк...

До речі, у Бучачі витримують дуже гідний коньяк. Ясна річ, не з галицьких виноградників, а з експортованих коньячних спиртів. Він так і називається - “Бучач”. Тож дозволив собі, сидячи на замку, просто над містом, кілька ковтків запашного трунку. І знов згадалась “Хорея Козацька”:

Пийте, браття, попийте,
Та на землю не лийте. 
Многая, многая, многая літа! 
Сотвори, Господи,
Даруй нам, Господи,
Многая літа!
Бучачу, многая літа!

Богдан Волошин, проект Локальна Історія.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");