Соснові ліси. Хвилясті пагорби та долини. Нелякані шуліки шугають понад дорогою. Край Розточчя. Піщана лісова дорога допровадила мене до прикордонного села Дев’ятир, що неподалік Рави-Руської. Тут дзвінка тиша і трохи дивні нетрадиційні широкораменні будинки. Як з’ясувалось пізніше - це колишня німецька колонія Айнзінґен (Einsingen), заснована ще у 1785-му році.
Але Дев‘ятир суттєво старший за колонію, знаний ще з ХYІ-го століття. Село було велике – до війни тут мешкало 2750 жителів, у тому числі 2210 греко-католиків. А потім почалась війна… Євреїв винищили, українців переслідували і страчували, усіх німців виселили в Німеччину, а через село проліг польсько-радянський кордон.
- Село розділили і переселили людей, - розповідає пані Ярослава Лещишин. - українців виселили в Союз, а поляків до Польщі. Наша хата лишилась в Польщі, а стодола - в Україні.
Розмову провадимо в сільраді, що колись служила тутешнім німцям читальнею. Тут уся вулиця „німецька“ - кремезні добротні будинки, шпихліри, стайні. Усе задбане і пригоже. Неподалік відновлена церква, що колись була кірхою. За совєтчини тут був склад хімдобрив. Кірха дивує нетутешніми обрисами, але дуже пасує до навколишніх будівель, зведених німецькими колоністами.
Більша частина села з центральним майданом відійшла Польщі. Там залишилась і церква Петра і Павла, вірніше її фундаменти. Цікаво, що дев‘ятирці досі святкують як храмове свято в першу чергу Петра і Павла, хоч їх теперішня церква Воздвиження Чесного Хреста. Пам‘ять не витреш і не переріжеш кордоном.
Неподалік села цвинтар. Він чітко розмежований на сучасну українську та німецьку частини. На німецьких надмогильних пам‘ятниках ще можна прочитати імена та прізвища колишніх мешканців Айнзінґена. Цікаво, що німці досі приїжджають на ці могили. Якось в Дев‘ятир навідався старенький німець, розшукав свою колишню домівку та мало не плакав і тішився як дитина, коли побачив вцілілі бамбетлі, на яких колись спав в дитинстві.
Дев‘ятир цікавезний ще й тим, що довкола села низка присілків, розкиданих поміж лісів: Чорнії, Дубрівки, Ковалі, Снігурі Сорочі Лози, Лозини, Тростянка, Попова, Мочари. А в Польщі залишились Долина, Керниця Грушки, Солотвина та Луг.
Знайти дорогу до цих хутірців у кількоро хат вкрай важко, бо це здебільшого лісові путівці, на яких дуже легко заблукати і зійти на манівці. Так і трапилось з нами. Двічі доводилось повертатись, бо ніяк не могли знайти вірну стежку. Врешті якийсь пан на хуторі вгамував галасливих собак і підказав дорогу, щоправда з якимсь сумом глянувши на нас:
- То вам тра такво тою дорогою через ліс йти, там через рів перейдете, потім будуть драпаки збоку, потім з другого боку і так вийдете на поле попід ліс і на горі буде вже хата.
Але не дарма чоловік скептично на нас поглядав. Бо рів ми знайшли, і драпаки знайшли, і поле знайшли, а от потрібної хати не побачили. Може через те, що довколишні будяки були вищі голови. Тож змушені були повернутись. Але мені жодної секунди не шкода, проведених у дивовижному Дев‘ятері. Тут досі жива історія. Хоч гірка й сумна, але наша.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.