Сюди хочеться приходити ще і ще. Як на прощу. Місце духу і сили. Село Гринів спинається на горбисте пасмо Гологорів неподалік Камули - найвищої вершини між Карпатами і Уралом.
Добиратись у Гринів дуже просто - маршруткою. Але мені ніяк не щастить на неї потрапити, а графік автобуса не карбується в пам’яті. Тож сідаю на першу-ліпшу маршрутку, що їде на Бібрку, за якихось 20 хвилин виходжу на зупинці «Відники». Праворуч скрут на «Бухту вікінгів», але мені треба ліворуч. На пагорбі пливе у небі капличка, а за нею... Завше, коли стаю над кручею у цьому місці – мені хочеться літати.
Бо перед очима постає неймовірна панорама на величезну долину, помережану дорогами-жилами, окультурену, обрамлену лісистими горами і засіяну острівцями сіл. Така класична Галичина, де лани завше горнуться до пагорбів і гір. Десь там в далині мріє серед долини літописний Звенигород, ліворуч ледь видніється Шоломия, але мені в інший бік.
До Гринева якихось 5 кілометрів міцною асфальтівкою, може трохи більше. Йти легко, хоч і відлига. На дорозі жодної живої душі, навіть автівок нема - лиш я та кілька сорок, що бавляться в квача на маківках дерев.
Ще кілька літ тому уздовж дороги шикувались старезні тополі, що створювали ґотичне склепіння над гостинцем. Тут завжди були тінь і затишок. Але їх уже нема. Дерева вирубали. Кому вони заважали - загадка для мене.
Через кілька кілометрів уже побачив Гринів: село обліпило схил гори і круто здіймалося з долини аж до білосніжної церкви, що впиралася в темну хмару соснового лісу на вершині. Несподівано біля мене зупинився вантажний автобус, водій запропонував підвезти. Не часто так буває, але вкотре переконуюсь - на дорозі зустрічаються добрі люди. Неодноразово перевірено на собі. Водій ще й порадив коротшу дорогу для повернення на шосе.
Машина легко здолала підйом і зупинилась на узгірку в самому центрі села, біля чудового будинку «Просвіти», поруч з гламурним пам’ятником Франкові і генделиком. Моя дорога на цьому не скінчилась, вона спиналася ще вище, круто вивертаючи на маківку гори, де постали... три церкви. Або дві церкви і каплиця. Боженьку, як сюди бабці на службу Божу ходять? Підійматись схилом дуже круто. Та ще й при цьому місити ногами мокрий сніг. Але воно того вартує, бо на горі неймовірно гарно. Чомусь подумав, що тут мав би бути неприступний замок. Але його нема. Зате поблизу є інші дивовижі.
Відомо, що на південно-західній околиці Гринева, в урочищі Могила, на схилі гори виявлено ґрунтовий могильник з тілоспаленнями в урнах пшеворської і липицької культур, його досліджено науковцями. В урочищі Гора Макітра, поблизу гори – давньоруське селище ХІ – ХІІІ століть. Урочище Криве на околиці села, біля підніжжя гори Хом, на пологому березі болота – поселення пшеворської культури та давньоруського часу ХІ-ХІІІ століть. Неподалік Гринева – поселення черняхівської культури. В урочищі Нива на піщаному кар’єрі – поселення скіфського періоду...
Отакої! Поселення скіфського періоду! Античність дихає в цих горах! Тисячоліття людської історії. Божі місця, де сплелось поганство з християнством, культури різних народів, тих, що розчинились в сутінках історії, і тих, що заселили увесь велетенський материк... Тут файно думати про вічне. Бо воно поруч.
На узгір’ї дбайливо відновлена дерев’яна церковця святого Юра (1781р.). На ній меморіальна таблиця: «Антін Ангелович 14.04.1756 – 9.08.1814. Перший митрополит відновленої галицької митрополії, єпископ перемиський і холмський, ініціатор заснування греко-католицьких парафій на Буковині». Знаменитий земляк мешканців Гринева вартий не лише пам’ятної дошки. Антін Ангелович був першим ректором новозаснованої Греко-католицької семінарії у Львові, професором догматики Львівського університету, а потім його ректором. Свою бібліотеку з 8 тисяч томів передав у дар митрополичій капітулі у Львові.
Трохи вище мурована православна церква а за нею криниця і хресна дорога серед соснового лісу. Я б пішов нею, але сніги не пустили - надто глибокі.
Від церкви відкривається неймовірний краєвид на широку долину, обрамлену хвилястими пагорбами. Вітер свистів у сосновому вітті, хитав деревами, скидаючи на білесеньку сніжну скатертину шишки та хвою. Поміж гілок снували руді вивірки.
Чомусь подумалось, що сюди не завадило б екскурсії возити – і від Львова близенько, і дорогу чудову поклали, і подивитись є що, історія села й околиць багатюща, і літописний Звенигород під боком... Але кому це потрібно. Байдужість до своєї історії призводить до того, що кожне нове покоління українців повторює помилки попереднього. Уявляю, яку б лялечку з Гринева зробили англійці, якби він був не Гриневом, а якимсь Ґрінвілліджем...
Тут багато старих галицьких садиб польського і, навіть, австрійського часу. Чого вартує старезна дерев’яна криниця із хитромудрим кованим механізмом для підняття води! Ніде більше такого не бачив. Старезні шпихліри, льохи, садиби, чудово вписані в складний рельєф, чисті джерела, потічки...
Повертався лісовою дорогою, яку порадив водій. Було легко і урочо. Так завше є після відвідин Гринева. Знаю напевно, що обов’язково ще сюди повернусь: навідаюсь в урочища Нива, Могила, Криве, на гору Хом, щоб торкнутись землі, де тисячу літ тому жили люди. Напевно, вони говорили іншою мовою, їли з іншого посуду і молились іншим богам, але я хочу почути їх голоси. Бо вони теж історія народу, який тут живе. Історія кожного з нас.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
