Легко згадувати, але важко писати про винятково вдалі мандрівки. Бо емоцій надто багато, а слів бракує. Так було в мене з весняною мандрівкою на гору Камулу. Колись був там і якось мене не зачепило бачене - навколо ліс, вершина плоска, як галявина в Стрийському парку, та й сама гора трохи вище Високого замку - Камула 471 метр над рівнем моря, а найвища точка Львова усього 413 метрів. Але все пізнається в порівнянні.
Тож залюбки відгукнувся на пропозицію побратимів побігати Камулою та околицями. Вибрались зрання до Підгородища. Їхати неспішною маршруткою зі Львова трохи менше години. Село надзвичайно мальовниче і давнє. Про що свідчить його назва - Підгородище. Знане ще з княжих часів, хоч офіційна згадка суттєво пізніша. Історики кажуть, що так село назвали, бо було при городищі - княжому Звенигороді. Я трохи в цьому сумніваюсь, бо до Звенигорода доста далеко, майже 10 кілометрів. Підозрюю, що городище було десь ближче. Побачимо.
Село розташувалась на пагорбах під лісом. Ошатні хати на підмурівках з лупаного каменю. У долині шумить потужний потік із іскристою джерельною водою. Вода смаковинна! Спинаємось на крутий пагорб, який вінчає церква Воздвиження Чесного Хреста (1910 р.), освячена Митрополитом Шептицьким.
Далі, попри старовинний цвинтар пірнаємо в ліс і спинаємось крутим узвозом вгору. Дивовижне відчуття святості цього місця. Дорога вузька і глибока - з одного боку стрімка гора, а з іншого - урвище. Під ногами видно оброблене людською рукою каміння, шурхотить торішнє листя. Нарешті срібні буки розступились і ми крізь уявну браму в потужному валі виходимо на пласку вершину. Це ще не Камула. Це щось інше!
Цілковите відчуття, що тут колись жили люди. Дуже давно - насипні кількаметрові вали, урвища майже з усіх сторін, скелі з пазами, отворами та іншими слідами присутності тут людей. І цілковита відсутність прикрих ознак сучасності - ні написів на кшталт “Здєсь бил Вова”, ні побутового сміття, ні пляшок. Лише вітер, простір і відчуття чогось дивовижно таємничого.
Можливо саме тут було це городище з капищем та житлами, жили наші далекі предки, або люди інших цивілізацій. В усякому разі місце дуже надається для давнього поселення - доступитись можна лиш з одного боку - від валу, з вершини видко всю Звенигородську долину і загарбників легко було виявити. Крім того, внизу б’є потужне джерело.
Хляпнувши міцного трунку на уявний жертовний камінь, щоб місцеві боги допровадили нас до мети, рушили далі крізь отвір у валах. Ліс перетворився в парк - чимчикували широкою алеєю, шумливі буки бавились з вітром, шарпаючи його за чуприну. За кількадесят метрів побачили геодезичну вишку з написом, що ми вже на Камулі. Тут справді не відчуваєш себе на вершині. Довкруж горби, порослі прозорим неозорим лісом. Зате є мила альтанка зі столом, що дуже доречно для здорожених мандрівців.
Ми смачно пополуднували і згадували, що між Карпатами і Уральськими горами Камула - найвища гора. Отак! І це без жартів.
Було добре, але якось сторожко, наче хтось за нами підглядав і, коли ми десь збочували зі стежки, здіймався несамовитий вітер, який наче хтів нас застерегти, або налякати. Очевидно цього було мало, бо за кілька кроків від альтанки я знайшов зламане кабаняче ікло! Може сікачі у запальному герці залишили таку мітку, або ця біла кістка була частиною пожертви для давніх богів, що жили в цих краях до приходу Вседержителя. Хтозна...
Рушили далі уже маркованою стежкою. Але таки на хвильку зійшли з неї, щоб побачити ще одне диво дивне Камули - камінь одинець Кам’яний Стіжок. Він стоїть на схилі гори, бовваніючи над поверхнею на вісім метрів. Камінь справляє сильне враження, бо в основі вужчий за верхню частину. Така собі кам’яна булава, справді схожа на кам’яний стіжок. Дуже влучна назва.
Далі попрошкували за маркуванням і вийшли на високе місце, увінчане ніздрявою скелею. Тут особливо гуляв вітер. Але був сховок - ще одна альтанка над самісіньким урвищем. Неподалік - фіґура Діви Марії. Тут зустрів давнього знайомця зі Львова, який дістався цих заповітних місць ровером.
А далі ми пішли не торованою дорогою, а, продершись крізь хащі, вийшли до дивовижної скелі, наче порубаної вправними архітекторами для житла якихось казкових дрібнолюдків. Вона пашіла теплом і сонцем. Спускатись від скелі було доста непросто, бо стежки не було і ми сколитись крутим схилом, ламаючи підлісок і сухе галуззя. Добре, що не руки-ноги...
От і все. Далі стежка провадила у верхню дільницю Романова. Попереду ще були Коцурів, Гринів і Залісся. Але це вже інша історія.
Нині, коли мені дуже хочеться з міста, але немає змоги, я беру в руку біле кабаняче ікло, знайдене на Камулі, і бачу стежки, якими ще не ходив...
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
