Буває так - приїжджаєш у невідоме село чи містечко і раптом усвідомлюєш, що тут уже колись був, жив, зростав, пив це небо, ходив гірськими стежками, молився в тутешніх храмах... Усе, як у сні. Обсервуєш незнані краєвиди і впевнюєшся, що давно їх знаєш. Схоже, в якомусь іншому житті я жив у Старій Солі, що в Старосамбірському районі на Львівщині.
Це невеличке містечко притулилось до Бескидів і відоме з давніх давен (засноване 1255 р.), ще з княжих часів. Як зрозуміло з назви - славне було видобутком солі. Мешкали тут українці, німці, євреї, поляки. Містечко якийсь час мало назву Зальцборк. З тих давніх часів Стара Сіль отримала розкішний спадок: дві старовинні дерев’яні церкви і давній костел.
Ох, яка це розкіш для очей зупинитись на узгір’ї на під’їзді від Старого Самбора і позирнути на містечко, що зручно вмостилось у підніжжі крислатих гір!
Нижче Старої Солі тягнулись розорані хвилясті долини аж до Польщі, а над містечком здіймалися пологі схили Бескидів, вкриті густими лісами. Подад садами стриміли вежі та дзвіниці церкви Параскеви П’ятниці (1440 р.), костелу Архистратига Михаїла (1660 р.) та храму святого Іллі (1810 р.) Першорядні пам’ятки архітектури!
Першим впадає у вічі могутня постать Михайлівського костелу із старою дзвіницею. Він знаходиться в самісінькому серці Солі, на повороті гостинця. Зведений з червоної цегли, в черлених променях призахідного сонця виглядає наче закривавлений воїн після важкого бою. Так і є - ще досить недавно храм стояв без даху над головою і йому загрожувало руйнування. Нині він перекритий бляхою, але все ще не вийшов із занепаду: у багатьох місцях цегла викришилася, відвалюється облицювання, вікна зяють пусткою. Проте, навіть зараз храм вражає пропорціями, поставністю, оздобленням. Контрфорси, що підпирають могутні стіни, прикрашені фіґурами чотирьох євангелістів. Уперше таке бачу. А ще давній храм дещо незвично оздобрений модерною ліпниною 20-х років ХХ століття.
Поруч знаходиться цікавезна дзвіниця-вежа з в’їзною брамою - мурована до половини і увінчана дерев’яним навершям. Костел має нещасливу долю. Його попередника спалили козаки Богдана Хмельницького. Пізніше храм не раз зазнавав обстрілів під час воєн. А за совєччини слугував складом і якось спалахнув. Гасили храм роп’яною водою від чого почали руйнуватись стіни...
Зовсім неподалік за місцевою школою знаходиться дивовижна дерев’яна бойківська церква Параскеви П’ятниці, датована 1440 роком! Кажуть що в Україні є лише одна дерев’яна церква давніша за цю - у сісідньому Закарпатті. П’ятницька церква чудово відреставрована і виглядає фантастично. Шкода лише, що накрита бляхою, а не ґонтом. Поруч старезна дзвіниця, схожа на оборонну вежу. Яка ж вона поставна!
Раптом з-за церкви вибіг мацьопий чорнявий цуцик з перламутровим нашийником і взявся на мене завзято гавкати. Я не наважився порушувати його спокій і попрошкував навідати ще одну перлинку Старої Солі - сецесійну віллу.
Її важко не помітити. Пишний будинок стоїть на узвишші і відразу впадає в око, бо він прикрашений високим флюгером, який за роки трохи похилився і похнюпився. Вілла називається Анна, про що свідчить напис на фронтоні. Оздоблена ліпниною та маскаронами, які хтось кокетливо розмалював кольоровими фарбами. Якби не ця поліхромія, то вілла була б класичним зразком “панської” архітектури часів бабці Австрії.
Далі мене чекала зустріч з ще однією пам’яткою сакральної дерев’яної архітектури. Вона знаходилась в горішній частині Солі. Тож дорогою досхочу намилувався класичними бойківськими хатами, що ховались у затінку садків. Кілька навіть було вкрито старовинним ґонтом! Майстерна робота бойківських майстрів. На жаль, у цих хатах ніхто не живе і вони приречені на руйнування.
Аж ось і Воскресеньська церква. Теж дуже давня - з 1460-го року. Але, на жаль, євроремонт перетворив її у новотвір. Увесь церковний комплекс виглядає, ніби його вчора збудували. Аж не віриться. Чомусь стало сумно. Залишаючи терен церкви, зустрів тутешнього чоловіка. Привітався традиційно:
- Слава Ісусу Христу!
- Воїстину воскрес! - відповів незнайомець.
Та й таке. Пополуднувати вирішив за межею міста. Знайшов тиху місцину під горою, з якої відкривалась дивовижно мальовнича панорама на пагорби, лани та переліски, що палахкотіли багряними барвами. Смачно пахло гірко-солодким димом з поля. Над головою золотими талярами дзвеніло листя. У мене справді було відчуття, що повернувся додому. Бо так добре буває лише удома.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
