Якось так сталось, що мені не часто траплялось бувати в Старому Самборі. Здебільшого проминав містечко, прямуючи в гори. Але місто цілком заслуговує на увагу.
Добиратись до Старого Самбора можна електричкою, або маршруткою. Якихось 100 кілометрів - і вже гори за вікном. Ще не надто високі та величні, але довруж міста пагорби наче випростуються, підводяться і поволі стають горами. За штрекою (колією) шумить ще зовсім молодий Дністер, легковажно перестрибуючи з каменя на камінь, біжить долиною униз, щоб увібрати в себе силу всіх струмків та потічків і далеко на рівнині спучитись могутньою рікою.
Давно не був в Старому Самборі і місто приємно здивувало: чимало поремонтованих, задбаних будинків, забруковані хідники, встановлено моднячі лавиці, що цілком могли б прикрасити й столичні сквери.
Місто досить затишне і зґрабне: невеличкі, наче іграшкові, будиночки, костел, церкви, адмінбудинки різних епох і стилів. Гадаю, що Старий Самбір дуже б прикрасила будівля старої ратуші, збудованої ще в ХYІІ-му столі. На жаль, вона згоріла ще перед Першою світовою. У місті не раз гуляв червоний півень, та так, що випалював дощенту усе, збудоване людськими руками.
А ще війни. Вони не минули ні будівель, ні людей. У міжвоєнний час в Старому Самборі мешкало багато євреїв. Центр міста досі нагадує класичний галицький штетл - єврейське містечко. Тут торгували і рихтували. Але після Другої світової залишився лиш старезний кіркут (єврейський цвинтар) на околиці та будівля синагоги.
У Старому Самборі мені завжди подобався двірець (вокзал). Чомусь нагадував старого австрійського вояку в мундирі - такий, трохи пошарпаний, але зґрабний. Особливо тішили око старі вичовгані кам’яні сходи на другий поверх. Скільки людей ними ходили, скількома мовами тут говорили! Якби старосамбірський вокзал міг говорити, то б вповів історій не на одну книжку. З австрійських часів і донині він служить людям. Маю сентименти до вокзалів, бо виріс біля двірця в родині колійовця. От же ж розчулився, аж в риму заговорив!..
З недавнього часу Старий Самбір отримав ще одну цікавинку - він став справжньою столицею сучасних вітряків. Гігантські стріли із трійчатими крильми видко з усіх куточків міста. Вони повагом обертаються, нечутно ловлять вітер, і вдають, наче крутять усю планету. Такі бачив у Польщі. Але в горах вітряки справляють більше враження - вони співмірні із вершинами, на яких стоять.
У гірській місцині чудовезно нагулюється апетит. Якась година і вже кишки марша грають у такт поспішних кроків. Очі уже не вишукують цікавинки та краєвиди, а пантрують за вивісками закладів людського харчування. Колись в одній старосамбірській корчмі я був подивований правдивими домашніми цвіклями (бурачками з хроном), такими моцними, що в мене досі при згадці в носі крутить. Цього разу я хтів чогось іншого... О! Чарівне кафе із непретензійною назвою “Версаль”. Ну, добре. Від Версалю була лиш назва, але їдло тут цілком гідне і дешеве, як на львівські ціни. Оскільки часу було вже обмаль, я замовив на скору руку... борщ з пельменями! Це уже вдруге у бойківському краї мене годують такою “галицькою” стравою. А що - швидко і пожиточно. Чого ще треба втомленому волоцюзі? Нема нічого кращого, ніж повертатись домів ситим і обігрітим.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
