Я люблю тут бувати. Село Суха Долина заховане поміж пагорбами за кілька кілометрів від районного Миколаєва і дуже мальовниче. Невеличке, зґрабне, витягнулось вздовж вулиці попід лісом. До нього добре підходити від сусіднього Глухівця. Попри піщаний кар’єр, понад ставком дорога спинається на високий пагорб, з якого добре видно усі довколишні принади.
Тут, на горі, завжди вітряно. Узимку надуває величезні кучугури, через які жодна маршрутка не проїде - треба відгортати сніг трактором. Весною ж довколишні лани тішать око задбаністю.
З маківки пагорба, попри хугу і вітрисько, видко шпиль невеличкого костелу святої Терези. Він збудований у 1928-му році. За радянщини був зачинений і використовувався як колгоспний склад. Тепер діючий.
Трохи далі, в оточенні яблуневих садків, постала опасиста церква Покрови Пресвятої Богородиці. У неї давніша історія. Ще у 1856-му році громада села постановила збудувати церкву. Займався цією богоугодною справою місцевий ґазда Микитка. І згодом у селі розпочались богослужіння вже у власній церкві.
Далі дорога пряменько стелиться аж до Бродок. Тут затишно і урочо, але треба вважати на місцевих хвостатих сторожів - тут дуже прикрі пси. Мені одна руда, перепрошую, сука мало ногавицю не відірвала.
Уже за Сухою Долиною натрапив на потужне джерело зі смачнющою водою. Це якось не дуже поєднується із назвою села, але очевидно, коли воно засновувалось, це було єдине сухе місце серед мочарів та боліт. В усякому разі довкруж не бракує води - чимало джерел, струмків і плавнів.
Крім того довколишні пагорби вкриті лісами і тут не рідко чути постріли - мисливці частенько полюють на цих теренах. І цього разу зустрів кількох на дорозі. Чемно привітався, але у відповідь з лісу пролунало кількоро пострілів, то змушений був розпустити ноги і чкурнути подалі в засніжене поле. Може за зайця не приймуть...
На щастя, не прийняли, тож щасливо дістався сусідніх Бродок, перейшов міст над притихлою Зуброю і вийшов на гостинець. А десь далеко внизу, за хвилястими пагорбами, причаїлось засипане снігом село Суха Долина. Попрощався до весни.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
