Історія живе зовсім поруч. Таємича, прадавня і кривава. Повна загадок, легенд і живих споминів. Варто виїхати за межі Львова і можна потрапити в неймовірні місця, не надто плекані цивілізацією, наповнені дивовижними історіями, яким сто, двісті і, навіть, мільйони літ.
Одного чудового ясного дня вирішив навідатись на хутір Винява, що біля Хоросного. Це менше 20 км від Львова. Але не все так просто - до хутора маршрутка не ходить. Треба добиратись в Хоросно, а потім кілька кілометрів чалапати пішки, або йти від Деревача через дачі до Святопреображенського монастиря сестер чину св. Василія Великого і далі крутим узвозом спускатись на Виняву. Я ж обрав найдовший шлях - вздовж річки Щирки.
Приїхав у Поршну і почалапав новою аліґанською дорогою, що допровадила у Підсадки. А потім вже грунтовкою через мальовничі Береги і далі долиною Щирки, повз заплави та луки, аж до неймовірної Виняви. Хутір малесенький, менше двох десятків мешканців, тут дачників влітку в кількоро більше за тутешніх, але природа немовірна! Майже альпійське різнотрав’я, як на карпатських полонинах, мальовничі кручі, порослі лісом, на іншому березі Щирки рунами колосяться смарагдові ниви. А яке повітря!!! Хух! Дух перехоплює від пахощів бузини, ясмину і дикої рожі.
Нині тут спокій і тиша, а за Другої світової Винява пережила пекло. Мешканка сусідніх Милошивичів Йосифа Жолдак була зв’язковою і розвідницею в підпіллі ОУН, мала псевдо “Дзвінка”. Жінка згадувала: “У ніч 22 липня 1944-го року поляки напали на хутір Винява, поблизу нашого села. Ніхто цього не сподівався. Люди спали.” Від рук бойовиків АК село згоріло, чимало мешканців загинули у сні. Хто втікав - тих наздогнали кулі. Тепер посеред хутора стоїть пам’ятний хрест, на якому написані імена всіх замордованих тої страшної ночі... А ще на луках на початку червня спалахує багрянцем бузьків вогонь. Дивовижна квітка, що не дається в руки - одразу в’яне. Кров, сльози і пам’ять... Кров і сльози.
А одразу за Винявою ще одне диво - старезний кар’єр, в кратері якого завмерло заросле озерце. Кажуть, ще кілька літ тому тут лапали щупаків. Але найбільше вражає сам кар’єр - наче якийсь велетень розкидав величезні каменюки і понадкусував скельний виступ. Стоячи внизу, відчуваєш як тисне жовтий огром каміння, сколотий вітром і сточений водою.
Неподалік гуркотіли автівки на діючому піщаному кар’єрі. Тут і був берег того прадавнього Сарматського моря. Не вірите? Тоді варто пропустити крізь пальці жменю піску з осипу. В долоні обов’язково залишаться кілька морських мушель та ракушок.
Я дивився на жовті скелі, що нависли над долиною і уявляв, як весь навколишній обшир вкривала вода, у морських пучинах світили велетенськими зубами предки акул – мегалодони, а на березі сиділи печерні гієни, дико реготали і ловили тих предків акул вудками на живця. На свіжих неандертальців... Щось мене уява не туди повела. Містичне місце. Це воно на мене так діє. Треба було йти.
Якщо піднятися трохи вище, то можна поміж хащів побачили в скелі давню яскиню. Печера очевидно природня, але пристосована людиною для життя. Є «ложе», місця для ікон, «голосники». Очевидно тут колись мешкав святий чоловік, схимник. Або був цілий печерний храм. На крихкому скельному боці викарбувано давній християнський символ - рибу. Чи це стрілка-показник до яскині? Дивовижне місце. Печеру не видко ні згори, ні з долини. Сюди може втрапити лиш той, хто знає, що шукати. Справжній скит. Абсолютна самота. Віч-на-віч з Богом. Чомусь подумав, чи змогла б сучасна людина так усамітнитись? Без електрики, ґаджетів, інтернету, зручностей. Маю сумнів.
Але не лише самітникам до душі були ці скелі. Колись на цій західній межі Опілля науковці розкопали кістки давніх тварин: оленів, шерстистих носорогів, коней. Але найбільше - печерних гієн. Тоді ці потворки були удвічі більші за сучасних. Не хотів би я зустріти на цих кручах печерну гієну. Хіба мамонта. Але маленького...
Далі вздовж дороги було видко вищирені зуби скель, схожі на прадавню кладку стіни. Кажуть, що тут колись знаходилось легендарне місто Лебедин... Принаймні є така легенда. Бо якихось історичних згадок про це місто нема. Ще одна загадка Виняви. Як мало ми ще знаємо свою землю. Як мало ми її любимо...
Проминувши кар’єр, вийшов на край старого села. Не зовсім звичного. На обійстях, вздовж широченної дороги, витягнулись опасисті хати, на кожному подвір’ї - шпихлір під черепицею, чимсь схожий на замкові оборонні споруди. Наші селяни так не будували. То хто ж тоді звів це поселення? Розгадка поруч. На краю села цвинтар. Дивні колони без хрестів. Ґотичні написи. Так і є. Це колишня німецька колонія у Хоросно. Німців тут уже давно нема, тож цвинтар занепав, зникли таблички з іменами похованих.
Дорогою на гостинець міркував про неймовірне історичне багатство, яке маємо зовсім поруч. Але мало хто про нього знає. Люди, які не знають своєї історії, зазвичай вчать чужу. Було б прикро, якби ми проґавили свою і перетворились на мушлі якогось моря. Навіть не українського, бо хто про нас пам’ятатиме, якщо ми самі про себе не пам’ятаємо?..
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
