Слухай онлайн
Культура  |  Історія

Золота галицька провінція: Церква Преображення Господнього у Грімному

Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
Фото проекту Локальна Історія.
1/13
Так буває зі мною. Днями втрапив на автостанцію №3 на вулиці Петлюри у Львові. Квест - а не автостанція! Каси не працюють, розкладу жодного нема, але автобуси є! І якісь пасажири теж - на лавицях чекають свого районного “гіперлупу”. Аж гульк - стоїть маршрутка “Львів-Комарно”, на якій написано, що вона їде через Грімне! А я ж давно хотів відвідати це старовинне село неподалік Комарного, вклонитись чудовезній дерев’яній церкві, яку так хотілось вздріти на власні очі. І тут така нагода.

Автобус відправлявся через 10 хвилин, тож я не вагаючись скочив в майже порожню маршрутку чомусь наспівуючи мелодію “Rivers of Babylon” Boney M. Мабуть через відлигу.

Аж до Щирця дорога рушником стелилась. А от в славному Щирці дорожники почали ремонт і залишили його до тепліших часів - автобус хилитало на ямах, як галеру, повну рабів, що “плила” в напрямку Комарного. За містом стало трохи ліпше, але часом маршрутка витанцьовувала квікстеп, оминаючи ямиська. Щоправда, перед Грімним дорога знов перевтілилась на кліпер і ми під всіма вітрилами влетіли у село. Воно виявилось величеньким - на дві зупинки! Водій мені зупинив на верхній, бо я хотів вийти біля церкви. Аж виявилось, що у Грімному є три церкви! І мені треба було ще добрий шмат дороги чалапати розмерзлою хляпатухою. 

На щастя якийсь добросердний парубок зголосився провести мене через подвір’я і показати короткий шлях до дерев’яної церкви. Ми минули приватні обійстя і я опинився на широченномму вигоні, через який текла річка з пречудовою назвою Гасисько. Сніг під ногами перетворювався на хляпатуху, хлюпав і чвакав. Чужинця одразу помітили місцеві аборигени - гуси і коні. Гуси ґелґотіли на весь світ, а подивовані коні іржали до мене, а я з них. Бо трава ще не дуже вродила і ледь зеленіла з-під ніздрявого снігу. 

Перейшовшись гулким металевим містком, намочив ноги на хлюпітливому вигоні і піднявшись на узвишшя, озирнувся на село - Грімне виявилось розлогим і чималим. Тут мешкає 1290 селян. Цікаво що в 1880-му їх було майже удвічі більше! Село відоме з 1410-го року. Будинки тягнуться по обидва боки річки. У селі велика школа, охайні садиби. Звісно, що влітку все б виглядало веселіше. Але не я вибираю дорогу, а вона мене.
Неподалік побачив ще одну нову муровану церкву. А де ж дерев’яна? Ага! Вона скромно заховалась за новою. І дарма, бо виглядає храм Преображення Господнього просто чудово. Якщо врахувати, що його звели 1777-му році, то можна сказати - ідеально. І, що важливо - нема помітних сучасних поліпшень: ні пластикових вікон, ні брутальної кольорової бруківки. Стежки і моріжок. Класика. Поруч дві дерев’яні дзвіниці. Одна ровесниця церкви, інша - новозбудована. Біля них старовинний цвинтар. На побілених хрестах фото парохів, що служили церкві до останніх днів, обличчя світлі і шляхетні. Я кілька разів обійшов церкву, милуючись її гідною поставою та пропорціями. Дещо плескаті куполи храму видовжували “ліхтарі” з високими хрестами, прикрашали заломлені дашки, зґрабні вікна. Уміли ж колись люди будувати...

За парканом мурована плебанія. Тут знаходиться музей командувача УПА Романа Шухевича. У бункері. він переховувався від переслідувачів. Легендарний генерал перебував тут кілька днів дорогою з Княгиничів до Львова. Шкода, що музей виявився зачиненим. На дверях висіло оголошення із телефоном завідувачки, але я не схотів її тривожити у недільне пообіддя та ще й в таку хляпатуху. 

Буде нагода навідатись ще раз у мальовниче Грімне. Але вже на весну, щоб коні більше не іржали з мене, а я з них.

Богдан Волошин, проект Локальна Історія.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...

");