Так буває зі мною. Днями втрапив на автостанцію №3 на вулиці Петлюри у Львові. Квест - а не автостанція! Каси не працюють, розкладу жодного нема, але автобуси є! І якісь пасажири теж - на лавицях чекають свого районного “гіперлупу”. Аж гульк - стоїть маршрутка “Львів-Комарно”, на якій написано, що вона їде через Грімне! А я ж давно хотів відвідати це старовинне село неподалік Комарного, вклонитись чудовезній дерев’яній церкві, яку так хотілось вздріти на власні очі. І тут така нагода.
Автобус відправлявся через 10 хвилин, тож я не вагаючись скочив в майже порожню маршрутку чомусь наспівуючи мелодію “Rivers of Babylon” Boney M. Мабуть через відлигу.
Аж до Щирця дорога рушником стелилась. А от в славному Щирці дорожники почали ремонт і залишили його до тепліших часів - автобус хилитало на ямах, як галеру, повну рабів, що “плила” в напрямку Комарного. За містом стало трохи ліпше, але часом маршрутка витанцьовувала квікстеп, оминаючи ямиська. Щоправда, перед Грімним дорога знов перевтілилась на кліпер і ми під всіма вітрилами влетіли у село. Воно виявилось величеньким - на дві зупинки! Водій мені зупинив на верхній, бо я хотів вийти біля церкви. Аж виявилось, що у Грімному є три церкви! І мені треба було ще добрий шмат дороги чалапати розмерзлою хляпатухою.
На щастя якийсь добросердний парубок зголосився провести мене через подвір’я і показати короткий шлях до дерев’яної церкви. Ми минули приватні обійстя і я опинився на широченномму вигоні, через який текла річка з пречудовою назвою Гасисько. Сніг під ногами перетворювався на хляпатуху, хлюпав і чвакав. Чужинця одразу помітили місцеві аборигени - гуси і коні. Гуси ґелґотіли на весь світ, а подивовані коні іржали до мене, а я з них. Бо трава ще не дуже вродила і ледь зеленіла з-під ніздрявого снігу.
Перейшовшись гулким металевим містком, намочив ноги на хлюпітливому вигоні і піднявшись на узвишшя, озирнувся на село - Грімне виявилось розлогим і чималим. Тут мешкає 1290 селян. Цікаво що в 1880-му їх було майже удвічі більше! Село відоме з 1410-го року. Будинки тягнуться по обидва боки річки. У селі велика школа, охайні садиби. Звісно, що влітку все б виглядало веселіше. Але не я вибираю дорогу, а вона мене.
Неподалік побачив ще одну нову муровану церкву. А де ж дерев’яна? Ага! Вона скромно заховалась за новою. І дарма, бо виглядає храм Преображення Господнього просто чудово. Якщо врахувати, що його звели 1777-му році, то можна сказати - ідеально. І, що важливо - нема помітних сучасних поліпшень: ні пластикових вікон, ні брутальної кольорової бруківки. Стежки і моріжок. Класика. Поруч дві дерев’яні дзвіниці. Одна ровесниця церкви, інша - новозбудована. Біля них старовинний цвинтар. На побілених хрестах фото парохів, що служили церкві до останніх днів, обличчя світлі і шляхетні. Я кілька разів обійшов церкву, милуючись її гідною поставою та пропорціями. Дещо плескаті куполи храму видовжували “ліхтарі” з високими хрестами, прикрашали заломлені дашки, зґрабні вікна. Уміли ж колись люди будувати...
За парканом мурована плебанія. Тут знаходиться музей командувача УПА Романа Шухевича. У бункері. він переховувався від переслідувачів. Легендарний генерал перебував тут кілька днів дорогою з Княгиничів до Львова. Шкода, що музей виявився зачиненим. На дверях висіло оголошення із телефоном завідувачки, але я не схотів її тривожити у недільне пообіддя та ще й в таку хляпатуху.
Буде нагода навідатись ще раз у мальовниче Грімне. Але вже на весну, щоб коні більше не іржали з мене, а я з них.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
