Дуже давно хотів відвідати Краснопущанський василіянський монастир, що неподалік Поморян. Та все якось не складалось, хоч в Поморянах буваю відносно часто. І ось нарешті мрія збулась.
Спочатку було зле - в Поморянах гладенька асфальтівка обірвалась і почалась не дорога, а мука. Ще гірша дорога вже за містечком в напрямку Бережан. Таке враження, що Тернопілля хоче в такий спосіб відокремитись від Львівщини.
Минули межу між областями, ще кілька кілометрів хитавиці, скрут праворуч за вказівником на монастир. Дорога стелиться поміж розкішними залісненими пагорбами, у вікно автівки пахнуло сіном і хвоєю. Чомусь здалось, що я десь в Карпатах. Захотілось лягти десь під рясною яблунькою в садку і вбирати тишу і спокій. Далі дорога провадила аж за невеличке село Краснопуща і, нарешті, я побачив баню храму та солідні монастирські келії...
Старовинний Краснопущанський василіянський монастир був заснований 20 грудня 1664 року десь в тутешніх горах. Про це свідчить грамота Львівського єпископа Арсенія (Желіборського). Першими насельниками чернечої обителі були ченці Варлаам і Теодосій, а фундатором польський король Ян Собеський. З 1739-го року Краснопущанська чернеча обитель була включена до Василіянського чину. Пізніше монастир перенесли в долину і в 1730-му році побудували пречудову дерев’яну церкву.
Кількасотлітня історія монастиря писана на світлих і темних сторінках. Було всяке. Перша дерев’яна церква, на жаль, згоріла влітку 1899-му році. Причиною стала необачність - хтось залишив в храмі запалену свічку... Але братія не розгубилась і вже у 1906-му було вимурувано нову величну церкву Різдва Івана Хрестителя. Монастир славився багатою книгозбінею, тут колись працювали Іван Франко, Богдан Лепкий, Василь Щурат, Роман Купчинський.
Згадуючи про все, що знав про монастир, помітив невеликого чоловіка, що керував майстрами, які білили ошатну будівлю храму. Познайомились. Отець Степан Романик - настоятель монастиря, люб’язно погодився показати чернечі келії та сам храм.
- Коли монастир закрили в 1946-му році, будівлі віддали під геріатричний, а потім психоневрологічний заклад, - розповів настоятель. - Це була правдива наруга над монастирем і вірою. Церкву перегородили на два поверхи - внизу була їдальня, а кухня у вівтарній частині, на другому поверсі був клуб. Цей заклад і досі тут діє. На щастя, церкву відновили і вдалося уже “відвоювати” чернечі келії, в одній з яких був карцер, де на покару зачиняли людей!
Панотець провадив старовинними келіями, збудованими ще у 1776–1786 роках. Тобто ці будівлі старші за церкву, що постала після того, як згорів дерев’яний храм із дивовижної краси іконостасом. Тут усе в процесі відновлення і ремонту. Довелось знести прибудови совітських часів, розчистити від вульгарних новацій, не притаманних монастирю, відновити будівлю церкви, повернувши їй майже первісний вигляд.
Отець Степан з гордісню розповідав про колишню славу монастиря. Адже до війни чернеча обитель славилась, як знане відпустове місце. Вшанувати чудотворну ікону Богородиці сюди приїздили зі всієї Галичини. Монастир був не лише релігійним, але й кульурним осередком. Ченці заснували читальню “Просвіти” і товариство “Січ”. Крім того монастир мав у володінні майже 200 морґів лісу, поля, млин, зарибнений ставок і пасіку.
Панотець відчинив металеві двері і ми опинились в глибоких пивницях під храмом. Гостинний господар показав дивовижну систему водовідводу, що збереглась під монастирськими спорудами ще за австрійських часів. Тут усе робиться, щоб відновити чернечу обитель такою, як вона була до закриття. Практично самотужки отець Степан відбудовує Краснопущанський монастир, з допомогою добрих людей.
- Я тут і виконроб, і косар, і лісоруб, і бухгалтер, і шофер, - усміхається настоятель. - То важко, але робимо Божу справу і Бог помагає!
Дивовижна людина - цілеспрямована і справді духовна. Отець Степан із захопленням розповів про те, що ще планує зробити, щоб монастир знову засяяв у всій своїй духовній величі.
І я вірю, що так і буде. Бо в старовинний Василіянівський монастир знову повернувся Бог.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
