Так дивно звучать назви німецьких сіл в Галичині: Розенберг, Айнзідель, Фалькенбах, Нойн Хрусно, Дорнфельд, Ліндефельд, Айхенбах. Наче не про наш край йдеться, а про якусь Прусію. Але ці назви не вигадка - тут ще відносно недавно жили люди, провадили господарку, плекали дітей, одружувались, на своїх чепурних цвинтарях хоронили померлих...
Від цієї іншомовної цивілізації залишились лиш мури та спогади.
Люблю мандрувати старими німецькими колоніями і вгадувати будівлі, що були побудовані ще за німців, знаходити сліди їх існування. Таке відчуття, наче читаєш стару, ветху книгу із майже знищеним текстом...
Вирішив перейтись від Розенберга до Дорнфельда. Колонія Розенберг (Трояндова гора) була в межах Щирця, а за кілька кілометрів від неї німці заклали село Дорнфельд (Тернове поле). Спекотний день не дуже сприяв мандрівці, але цікавість провадила мене дорогами історії.
Оглянувши в Щирці калька хат, очевидно зведених руками майстровитих німців, рушив вздовж підніжжя Золотої гори у бік Дорнфельда. Тепер це село називається Тернопілля. Одразу за Щирцем починається село Піски. Чепурні хати селян більше схожі на заміські садиби - багато квітників, викошені газони не лише на подвір’ях, але й вздовж чудової дороги. Таке відчуття, що опинився десь в Польщі чи Чехії.
Повітря пахтіло квітом бузини, жасмину і троянд. Село довжелезне - тягнеться на кілька кілометрів вздовж гостинця. На городах порались господаровиті селяни: громадили сіно, збирали колорадські жуки на картоплинні, косили газони. Почувався трохи зайвим у цьому досконалому сільському світі.
За Пісками закінчилась добра дорога... Почались ями, ні справжні ямища! Їх намагались ретельно об’їжджати нечасті автомобілі. Проте йшлося легше, бо вздовж дороги відкидали довгі прохолодні тіні старезні тополі.
Ще один кілометр і табличка сповістила, що я дійшов до Тернопілля. Одразу впало у вічі, що село заснували німці: будинки стояли вздовж широчезної вулиці, посеред великих обійсть. Кам’яниці широкораменні, великі, із ґанками. Більшість уже перебудовані, утеплені і втратили первісний вигляд, але не всі. Є ще чим помилуватись. Посеред села стоїть поставна будівля млина - наче вчора зведена. Уздовж вулиць на стовпах із обладнаними гніздами годують пташенят лелеки. Навпроти алеї, що провадить до церкви, чудово відновлена школа 1929-го року.
Вийшовши за межі Тернопілля, я замилувався широкою долиною, що простяглась аж до небокраю. І нагадав собі як Яків Головацький у “Подорожі по Галицькій та Угорській Русі, описаній в листах до приятеля у Л.” згадував про ці місця: “За малою Солонкою гостинець веде через місцину, що лежить на підвищенні, отже, можна оглянути всю околицю. Праворуч видно широкі долини, на котрих серед урожайних нив здалеку сіріють села Винява, Хоросно, Красів, Добряни, а біля них рядочком будовані хатки поселенців-німців, так звані присілки, по-німецьки Reichenbach, Dornfeld, Deutsch-Chrusno і т. д. Тутешні люди не можуть запам'ятати тих важких назв і називають ці хутори просто Німці та Шваби, або німецька Форосна, німецькі Добряни й т. д. - від сіл, на чиїх грунтах лежать ці оселі. Здалеку біліють двори містечка Щирця, і вже з першого погляду їх можна відрізнити від сільських.”
Уже давно нема цього німецького світу. Восени 1939-го року за угодою Молотова-Рібентропа німців змусили виїхали до Німеччини. Евакуація почалась 21 грудня 1939 і до лютого 1940 року була завершена. Тепер лиш давні назви нагадують про існування німецьких поселень в Галичині. Та ще поставні хати, що пам'ятають звуки німецької мови...
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
