Уже не раз переконувався - якщо є кілька годин вільного часу, не варто “залипати” у переповненому людьми Львові, треба сісти в маршрутку і через якусь годину можна опинитись в неймовірному місці зовсім неподалік галицької столиці. Так сталось й цього разу. Неподілік “Ельжбети” сів на маршрутку “Львів-Товщів” і зовсім скоро опинився у Вовкові, серед мальовничих пагорбів та лісів.
Село дуже давнє, знане ще з княжих часів. Тоді понад річкою Зуброю пролягав торговий шлях на південь. І назва Вовків походить не від вовків, а від слова волочити - тоді лодії з крамом “волочили” по мілководді. У ті далекі часи Вовків був містом. Тут навіть своя ринкова площа є. Але відразу видко, що її не німці будували, бо вона... трикутна! Колись тут вирувала торговиця, галасала худоба, снували веселі люди. Але після того, як автрійці побудували стрийський гостинець, що за 5 км від містечка, Вовків почав занепадати. І перетворився у звичайне підльвівське село. Доклались до цього й різні завойовники, що не раз палили й грабували містечко.
Але Вовків завше поставав з руїн. У селі жили українці та поляки. Було чимало змішаних шлюбів. Подейкують, що тутешні поляки були досить українізовані, бо місцевий ксьондз, як покарання за гріхи, змушував своїх парафіян цілий день балакати “по-польску”. Є така байка.
Українці молились у своїй церкві, що досі милує око. Дерев’яна церква Введення Різдва Богородиці (1706 р.) Чудово збережена і не під “золотою” бляхою. У ній парохом служив отець Микола Устиянович, провідник українського відродження. Тут народився його син Корнило - майбутній знаний український художник. У плебанії тепер музей батька і сина. Є пам'ятник художнику. У Вовкові бував Іван Франко, який пішки навідувався сюди зі Львова. Тут провела ціле літо його вагітна дружина.
У тогочасному Вовкові українська громада була дуже дієвою. Тут діяли осередки “Рідної школи”, “Сільського господаря”, були й торгові кооперативи.
Неподалік ринку постала школа. Вона й досі стоїть. Зґрабна, крита червоною дахівкою, із гніздом лелеки на комині. Давно зачинена. Щось є дуже розпачливе у покинутих школах. Де раніше лунав дитячих галас, тепер волають змерзлі горобці...
Поляки мали свій дерев’яний костел. Але через поганий стан у 1924-му році його розібрали і
вже 24 травня цього ж року було освячено фундаменти нового костелу святої Марії Маґдалини. А з 1929-го храм постав в усій красі. Він справді вражає! Особливо від сусіднього Загір’я - велична споруда вінчає пагорб, могутня і водночас елегантна, збудована у модному на той час стилі ар-деко відомим польським архітектором Броніславом Віктором.
На жаль, доля святині сумна. Під час Другої світової костел дуже постраждав від обстрів. Згодом з Вовкова у 1947 році під час операції “Вісла” виселили до Польщі парафіян костелу, а до села привезли українців з Надсяння. За совєтчини з храму зробили склад. З того часу велична будівля занепадає: вітер гуляє величезною захарещеною залою, у захристії пишно розрісся чистотіл, збільшилась діра в склепінні - цьогоріч обвалилась ще одна частина, заголені від бляхи крокви почорніли і хижо щиряться до неба, наставивши мокрі ікла.
Можна лише уявити яким костел був! Тут досі є чимало деталей, які свідчать про вишуканий смак творців святині. Якщо ж костел святої Марії Маґдалини не рятувати, то за кілька літ від нього залишаться мальовничі, але руїни. І це дуже сумно. Ще одна галицька пам’ятка зникає з нашого світу культури...
Повертаючись до стрийського гостинця, зупинився на узвишші, з якого добре видно мальовничий Вовків, що м'яко проглядався у тумані, наче на старовинній акварелі. Затишне і гостинне село з давньою історією і дивовижними пам’ятками над річкою Зуброю. Із величною домінантою забутого храму на горі. Віриться, що не назавжди забутого.
Богдан Волошин, проект Локальна Історія.
