Мабуть, ніщо не може так яскраво передати людські почуття і переживання, як музика. А особливо та, яка близька до душі і серця. У ній ціла історія : періоди злагоди і стаждань, розквіту та занепаду. Пліч-о-пліч вона проходить зі своїм народом крізь віки. Загартовує воїнів-захисників, дає надію їхнім матерям, благословляє на кращу долю…
Саме таке враження склалось у мене, коли я вперше почула цю музику одного літнього спекотного вечора у Львові на проспекті Свободи. І не дивно, що саме цю вулицю обрали індіанські музиканти.
Приєдавшись до решти слухачів, стала розглядати чудернацькі інструменти, що лежали на землі, поряд з не менш дивними чоловіками. Звичайно, одразу зрозуміла, що вони індіанці, чи принаймні, образ у них такий. Довге темне волосся, блідо-коричневий колір шкіри, яку прикрашають різнобарвні візерунки, і, звичайно, ритуальний святковий одягна чолі з головним убором – все це створювалоколорит тогочасних індіанських племен. Згодом, мою увагу привернув довговолосий красень з проникливим поглядом, який грав на флейті. Він чомусь здався мені лідером гурту, що носить назву «Індіос». Забічаючи наперед, скажу, що звати його Фреді.
Та ще більшим було моє здивування, коли вдруге зустріла цей гурт у своєму ж рідному місті Сокалі, що на Львівщині. Внутрішній голос підказав: «Не пропусти!» , маючи на увазі, шанс познайомитись ближче, або ж мовою журналістів – взяти інтерв’ю. Не довго думаючи, хлопці погодились на розмову. Перебороти мовний бар’єр (українсько-іспанський) нам допоміг Михайло Фазекаш, котрий, як виявилось пізніше, під час літніх канікул подорожує разом з гуртом. Він навчається в Закарпатському державному університеті на факультеті міжнародних відносин, де й вивчає іспанську. Бесіда була досить щира і неординарна, тривала вона майже півгодини. Проте за такий короткий період я все ж дізналась, що привело до нас цих південно-американських гостей, хто вони і чи справді ті, за кого себе видають. А співрозмовником був…так-так, він – Фреді.
- Отож, Фред, розкажіть, будь ласка, коли і як утворився гурт «Індіос»?
- Наша, так би мовити, історія бере початок в далеких 90-х. Я та мій брат Мауріціо покинули рідний Еквадор, поїхали в Європу. Мандрували довго, граючи у різних європейських містах. Якось у Чехії ми познайомились ще з двома індіанськими музикантами (Рене та Абель), які родом з Болівії і Перу. Таких, як ми, в Європі багато. Домовились з хлопцями, що будемо грати разом. Так утворився наш гурт, який ви чуєте сьогодні. Насправді, це була ідея Мауріціо. До того Рене та Абель грали музику дещо іншого плану. В основному вони практикували з чаранго (маленька латино-американська гітара).
- Справді, різноманіття ваших інтсрументів вражає. З чого вони виготовлені і як називаються?
- Більшість інсрументів виготовлені з бамбуку. Це чаранго, про яку я вже згадував, сампонія, кеначо, асаріна, чарча, барабара, флейта і барабан.
- Якими країнами пролягав ваш «музичний» шлях? Можливо, маєте серед них фаворитів?
- Ми встигли побувати у Франції, Італії, Іспанії…Проте, більш за все сподобалось у Словаччині,Чехії, Польщі та Україні. Адже тут люди дуже темпераментні, я б навіть сказав «живі». Краще сприймають нашу творчість.
- Надзвичайно приємно це чути. А де саме в Україні ви вже встигли побувати, порадувати публіку?
- Знайомство з Україною розпочалось в лютому минулого року. Ми приїхали в Ужгород, навіть не знаючи мови. Тому знайомство з Михайлом багато в чому нам допомогло. Пізніше ми поїхали в Одесу, а згодом і до Львова. Люди в Україні щирі, з великим задоволенням слухають наші композиції. Тому для них і грати хочеться…
- Якщо заглибитись у стиль вашої музики, то це чистий фолк чи щось модерніше?
-Саме так. Народну індіанську музику ми дещо розбавили власними новими мотивами, аби додати якусь родзинку і її звучання не було таким монотонним.
- Ви так багато подорожуєте, а додому повертаєтесь часто?
- Сьогодні квиток до Еквадору дуже дорогий. Чесно, я не був удома вже 4 роки. Сподіваюсь, що на Різдво вдасться повернутись. Там на мене чекають батьки та друзі, яких я дуже люблю, і, за якими сумую. Інші мої брати також подорожують. Чекаю того моменту, щоб знову їх побачити усіх разом за рідною трапезою, якої теж дуже не вистачає (сміється).
- В дитинстві ви мріяли стати музикантом? Можливо, мали свого кумира?
- У 80-их роках в Еквадорі був один популярний індіанський гурт, який грав фольклор. Багато наших музикантів саме з нього і взяли приклад. Тоді це було дуже модно. І ось я, 12-річний хлопчина почав вивчати музичну грамоту самотужки. У нас в сім’ї рукоділля вважається традицією. Тож батько навчив мене виготовляти деякі музичні інструменти… З музичних виконавців мені дуже подобається Карлос Сантана. Ще в дитинстві я мріяв грати на електричній гітарі. Імпровізувати нею, як він. Це я й роблю, щоправдана флейті (сміється).
- Назвати вас вуличними музикантами важко, бо рідко коли хтось із них має власні диски. У вас їх вже декілька. Розкажіть, будь ласка, як вони записувались?
- На нашому рахунку вже є 4 компакт-диски. Як я вже й казав, у Європі таких як ми (подорожуючих музикантів) багато. Наші друзі-індіанці допомогли записати диски на різних студіях і в різних країнах: у Чехії, Німеччині, Перу та в Польщі. Звичайно, на цьому ми не зупинятимемось.
- Чим полюбляєте займатись у вільний від виступів час?
- Як усі нормальні люди люблю дивитись телебачення (сміється). Хоча, коли й це набридає, то починаю думати над новими піснями…
- Навчитись грати на ваших інструментах важко? Скільки часу потрібно, до прикладу, мені, щоб опанувати це мистецтво?
- Як довго вчитись грати на інструменті залежить від самої людини. Від того, на скільки вона буде наполегливою, і скільки власного часу приділятиме цьому. Гадаю, тут немає нічого надскладного…
Відповідь на моє останнє запитання повністю розвіяла усі сумніви, а ще більше розвеселила нашого перекладача Михайла. «То ви справжній індіанець?», - питаю я. На що Фазекаш голосно розреготався, а Фреді з милою усмішкою почав наводити мені низку переконливих фактів…
- У моїх венах тече справжня індіанська кров. Мій дідусь носив національний індіанський одяг, він помер як індіанець. Мій батько також дотримувався усіх народних звичаїв. У той час вони жили не так, як ми тепер – у звичайних будинках, а у вігвамах. З раннього дитинства я і мої брати носимо довге волосся… Для порівняння, раніше ставлення до індіанців в Еквадорі було, ніби у вас до циганів. Мені теж довелось це відчути на собі, проте тільки, коли був ще дитиною. А зараз влада змінилась. Сучасні індіанці мешкають у резерваціях, проте традиційні типи житла – вігвам і тіпі – використовуються тепер виключно, як житла сезонні – мисливцями, рибалками, збирачами диких плодів…Ми бережемо свої традиції і культуру, адже це найдорожче, що може бути в житті.
Музика індіанців і сьогодні живе в багатьох віддалених південно-американських селищах, незважаючи на індустріальний вік, який править у великих містах, і накладає на все свій жорсткий ритм. Вона нагадує далеке минуле, де напевно звучали майже ті ж мелодії... І люди з древніми рисами обличчя, що нагадують статуї інків, на тих же інструментах грають ту ж музику, що звучала століття назад, до появи чужоземців. Музика, ніжна і невагома, що постійно зникає десь вдалині, зуміла все ж зберегти древню душу індіанських племен…
Нещодавно «Індіос» знову завітали до Львова. Цього разу зустріла їх біля пам’ятника Т.Г. Шевченку. Як і тоді, охочих послухати цей незвичайний квартет було чимало. Більшість, мабуть, вперше бачать на власні очі індіанців, які то грають на дивних інструментах, то поринають у свій екзотичний танок, вигукуючи в мікрофони слова незрозумілою мовою, яку вже мало хто пам’ятає на південно-американському континенті. Проте вона ще досі жива, допоки житиме останній індіанець і буде щиро берегти свої традиції.
Софія Ткачук, спеціально для Гал-інфо.
