24 серпня у Палаці мистецтв у Львові відкриється четверта персональна виставка живопису Ігоря Маїка. «Я мрію про те, щоб люди буквально читали мої картини-історії і доповнювали їх своїми враженнями», – саме так розуміє свою ж творчість відомий львівський художник Ігор Маїк.
З цієї нагоди ми зустрілись з Ігорем у його творчій майстерні. Вона уся заставлена новими роботами художника. Розмаїття тем і технік виконання, сміливе трактування і водоспад кольорів. Таке до снаги тільки людині з чітко сформованим світоглядом, яка має чим поділитись зі світом і певна своїх творчих сил.
– Ігоре, як би ти сам охарактеризував свою творчість? Звідки і як народжуються
твої полотна?
По-різному. Але є певні правили, яких я дотримуюсь протягом усієї своєї творчості. Насамперед вибір теми. Це має бути близька та добре знайома мені історія, пов’язана чи то з нашими святинями, чи з тісними містами та просторими полями, абож із синіми горами та прозорими ріками.
Щоб не повторювати всім знані класичні техніки живопису, створив кілька оригінальних способів рельєфного живопису і просторового асоціативного живопису. При тім головне значення надаю чітко побудованій композиції, а також темі, котру хочу розповісти глядачеві.
Скажімо, картина «Композиція» складається із 60 вертикальних та 60 горизонтальних модулів. Середина залишена пустою. Глядач може уявно заповнити її. Горизонтальним модулем він сформує композицію, яка зіллється з усім. Натомість поставивши уявний модуль вертикально, створить у центрі композиційний хрест, котрий готовий прийняти та нести протягом усього свого життя.
Я не хочу, щоб мої твори всім подобались, а мрію про те, щоб люди читали мої картини, заповнювали мої історії своїми враженнями.
Мрією також про якнайширшу експозицію своїх картин в музеях України. Щоб вони були доступні широкому загалові, а не осідали в приватних колекціях…
– Чи правда, що творчість частково закорінена у дитинство художника?
- До деякої міри так, але протягом років дитячі враження та переживання проходять складну трансформацію, яку годі відчитати у картинах. До того, як стати художником, я був дитиною, що мала творчі нахили до різних видів діяльності. Більше того, щойно чогось навчившись, я пробував навчати цьому ж інших дітей. Сам організовував сеанси діафільмів, і сам пробував їх фільмувати, вивчав хімію, бо хотів виготовити козацький димний порох та бікфордів шнур, мріяв влаштовуватифеєрверки. Багато мандрував Львовом та околицями, вивчаючи печери та історичні підземелля. Не обійшлось без того, що оформляв шкільні стінгазети, малював героїв прочитаних книг. Але спробуйте щось таке відчитати у моїх картинах. Знаю одне, малого і 50-річного мене самого єднає одне – бажання творити.
– Хто найбільше вплинув на становлення художника Ігоря Маїка.
Насамперед Карло Звіринський та Михайло Курилич. Завдяки їхнім творчим і педагогічним талантам отримав добру підготовку та поступив навчатися до Львівського державного інституту прикладного та декоративного мистецтва. Навчався на найменшій кафедрі художнього скла, де викладачі, майстри та студентижили й працювали як одна родина. Згадуючи Андрія Соболєва, Богдана Галицького, Сюзанну Сміян, Володимира Хохрякова, Романа Мартинюка, свого батька Івана Маїка та Стефанію Тимчака скажу, що кожен з них віддав мені частку свого безцінного дару-знання.
Але не стиг кліпнути оком, як став випускником з дипломом художника прикладного та декоративного мистецтва.
– Cвій перший гонорар пам’ятаєш?
2 січня 1980 року почав працювати у Львівському художньому виробничому комбінаті Художнього фонду України. На посаді – художник-монументаліст живописного цеху.
Першим моїм замовником став Львівський обласний автосервіс, для якого я створив живописне панно та дві композиції керамічних ваз і кашпо. Після цього я одразу збагнув, що бути художником не тільки цікаво, але й вигідно. Понад те – почесно. За виконану роботу отримав Почесну грамоту Спілки художників СРСР. Згодом у мене склались добрі творчі і товариські стосунки з директорами комбінату Вадимом Литвиновим, Ярославом Шевцівим та Володимиром Литвином, головними художниками Євгеном Безніском та Романом Зарицьким. Ці люди неабияк посприяли розвиткові моєї творчості.
Власне, саме на комбінаті до технік творення вітражів, розписів, ліплення з глини додалося вміння викладати мозаїку, створювати просторові об’єкти з металу, скла, кераміки. А надійною матеріально-технічною базю для мене тоді стала Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика, а з її тодішнім директором Юрієм Скрипченком ми досі найкращі друзі.
– А як виміряти твій творчий доробок монументаліста?
За час співпраці з комбінатом і фабрикою я створив більше як тисячу квадратних метрів мозаїки. Це також сотні квадратних метрів вітражів, тисячі керамічних ваз і кашпо, різноманітні світильники та люстри. І усе це розсіяно у безлічі містах та містечках України та Росії .
– А чому врешті-решт навернувся до живопису?
Чому навернувся? Я живописом займався постійно. Студентськувиставку спільно із однокурсниками Людмилою Фадєєвою, Леонідом Грінченком та Павлом Бєлогорцевимми провели на кафедрі художнього скла ще 1976 року.
Але оскільки за освітою я все ж таки художник прикладного та декоративного мистецтва, то мусив починати творчу діяльність відповідно до освіти.
Отож, з 1982 року беру участь у професійних виставках, експонуючи твори зі скла та кераміки, а в 1986 році картиною «Львівщина» дебютував на Львівському осінньому салоні вже як живописець. Відтоді був учасником близько сотні групових виставок та провів три персональні виставки – у Львівському палаці мистецтв.
– Знаю, що останнім часом ти намагаєшся привернути увагу громадськості та й самих художників до спілчанських негараздів.
– Саме так. Власне, користаючись нагодою, хочу ще раз звернутися до громадських організацій та влади, щоб слідкували за виконання чинного законодавства. Зокрема, Закону України «Про професійних творчих працівників та творчі спілки». Цей Закон, окрім іншого, визначає обов’язки держави стосовно Національної спілки художників України. Але влада не завжди виконує покладені на неї обов’язки, переклавши усю відповідальність на спілчанське самоуправління, яке без підтримки не дає собі ради з усім комплексом творчих, майнових і виробничих питань. До чого це призводить? Страждають люди, які залишаються без роботи та соціального захисту. А держава не отримує податків від виробничної діяльності підприємств Художнього фонду.
Майже зруйновані Львівська експериментальна кераміко-скульптурна фабрика та Художньо-виробничий комбінат, в котрому, до речі, я планував працювати до пенсії.
А це ж це ж були одні з найкращих експериментальних художніх виробництв на цілий Радянський Союз. На їхній виробничій базі сформувались та виросли сотні членів Спілки художників. А скільки здобули звання заслужених та народних художників, а скільки стали професорами та академіками. Прикро усвідомлювати, що тепер у молодихвипускників художніх шкіл немає таких можливостей, які, скажімо, були в мене на початку творчої кар’єри. Образливо усвідомлювати, що нікого з відповідальних осіб та чиновників такий стан справ зовсім не турбує. Та й самі художники тепер – кожен сам за себе.
– Залишилось поговорити про твої картинні історії, чи то історійні картини?
– Не цього разу. Після виставки. Щоб про них говорити, їх треба побачити. Отож, 24 серпня, на 14.00запрошую тебе і усіх читачів Гал-інфо до Львівського палацу мистецтвна вулицю Коперника, 17.
Розмову вів Віктор Шаповал.
