Про духовність у часі війни, молитву на фронті та Різдво: Гал-інфо поспілкувалось із лейтенантом капеланської служби отцем Мар’яном Сеником.
Вже незабаром у кожному українському місті та селі лунатимуть мелодії народних колядок та світлі привітання з Різдвом Христовим. На лінії бойового зіткнення з російськими окупантами, у холодних бліндажах та засніжених окопах наші Захисники та Захисниці також промовлятимуть слова різдвяної молитви та святкових пісень. Військові капелани привезуть воякам частинку світла й любові, наповнять серця вірою та святістю, як це роблять щодня та щомиті на різних ділянках фронту.
Гал-інфо поспілкувалось із отцем Мар’яном Сеником, священником Православної Церкви України, лейтенантом капеланської служби Першої Галицько-Волинської бригади Повітряних сил Збройних сил України. Військовий капелан розповів детальніше про щоденну працю священників на фронті, як молитва допомагає долати біль втрат і якою є головна роль капеланів на лінії бойового зіткнення. Ця розмова не лише про капеланство, а й про духовну підтримку, яка допомагає військовим залишатися сильними навіть у найтемніші миті війни.
Передусім, отче Мар’яне, розкажіть: військове капеланство – це поклик чи обов’язок?
Це такий ж вибір як стати священнослужителем. А бути священнослужителем – це так, як лікарем. Просто лікар лікує тіла, а священнослужитель – душі. Так само і військовий капелан. У першу чергу це є покликання та розуміння, а також поєднання духовності і моральності в одному тандемі.
Відповідальність військового капелана дуже велика в тому, щоб він не тільки не загубив людські душі, а навпаки – щоби їх знайшов, достукувався до серця кожного військовослужбовця. Адже специфіка спілкування в армії з людьми відрізняється від тієї, яка є у парафіяльному житті священника. Там зустрічаються зовсім інші люди з іншими викликами. Є люди різних сповідань, але ти, як військовий капелан, священнослужитель, повинен прив'язуватися не до конфесій, а до того, щоб надихати людей і навчати їх відчувати присутність Божу, яка їм так потрібна у цей час.
Які обов’язки виконує військовий капелан на лінії бойового зіткнення?
На даний час ми маємо вже повноцінне становлення капеланства. Тобто це означає, що священнослужитель стає офіцером, пройшовши різні утвердження, визнання, потім отримавши відношення від військової частини. Після цього священник отримує мандат – такий сертифікат, своєрідну ліцензію – на проведення капеланської служби від конфесії, яку представляє. Я, наприклад, представляю Православну церкву України. І після цього за рішенням міністра оборони священнослужитель отримує первинне звання і стає молодшим лейтенантом капеланської служби.
Тобто військові капелани теж є учасниками бойових дій?
Так, присутність військового капелана не є віддалена від військовослужбовця: де перебуває військовослужбовець, там і військовий капелан. Якщо бригада виїжджає повністю на завдання, то військовий капелан – разом із нею. Якщо це батальйон чи взвод, він все одно їде разом з ними, супроводжує їх, повноцінно задовольняє їхні духовні потреби і допомагає, чим тільки може.
Якою є сьогодні кадрова ситуація з військовим капеланством? Чи кожна бригада або кожен батальйон мають священника?
Положення Закону “Про Службу військового капеланства” говорить, що у кожній бригаді повинен бути капелан. І якщо у бригаді є окремі батальйони, то в кожному з них також повинен бути свій капелан. Я служу у 1-й Галицько-Волинській бригаді Повітряних сил Збройних сил України, і в мене ще є 4 капелани та їхні помічники, тобто солдат, стрілець, який надає і охорону, і одночасно допомагає звершувати всі духовні обряди, служіння, які виконує священник.
Розкажіть трохи детальніше про те, як відбуваються Богослужіння та інші обряди на фронті?
На самій лінії зіткнення капелан повинен в першу чергу думати про безпеку військовослужбовців, які будуть залучені до молитви. Богослужіння на війні відрізняються від мирських передусім тим, що відбуваються не в храмі, а у будь-якому місці. Це може бути бліндаж, окоп, поле, ліс – де-небудь, тільки, аби там було безпечно. Стараємось робити так, щоб не затягувати тривалість служби, а виконати основні обов'язки: уділити таїнство сповіді, таїнство Святого Причастя. Також використовуються різні молитви для того, щоб укріпити дух військовослужбовця.
Насправді якщо ми хочемо почути відповідь на ті чи інші запитання, то нам деколи навіть і достатньо промовити Господню молитву “Отче наш”, тому що і благословенний хліб там є, і потреби, які виникають у людини, і позбавлення від всяких спокус, від всяких негараздів. Ми часто спільно промовляємо молитву “Отче наш” для того, щоб залучити кожного військовослужбовця, що він своїми устами, покликом свого серця призивав до Бога.
Наскільки активно військовослужбовці долучаються до спільних молитов?
Неправильно буде сказати, що долучаються всі. Як і в цивільному житті не усі люди ходять до церкви, так і в армії. Якщо людина не відчуває цієї духовної потреби, то, як казали старші люди, “не мучте себе і не мучте людей”.
Звісно, що більшість людей вірять в Бога і потребують цієї духовності. Просто не завжди у всіх є можливість відвідувати богослужіння, адже у кожного є розпорядок дня, необхідність виконувати певні обов’язки. Важливо просто, щоб людина знала, що коли військовий капелан присутній на позиції, то вона може і на віддалі промовити молитву. Це також стане тим об’єднанням у спільності та єдності, яку ми, священники, проводимо для задоволення духовних, душпастирських потреб військового.
Яким був Ваш шлях до військового капеланства?
Ще з 2004 року я ходив до військовослужбовців, відвідував присяги, урочисті дні. Тому ще тоді я вже частково виконував функцію військового священника, але не маючи ніякого звання, посади.
У 2015 році сталося так, що команда наших священників поїхала як добровольці на фронт, і тоді кожен з нас зустрівся зі своїми викликами. Власне формування — це пізнання всього на собі. У мене сталося так, що я відчув, що таке і душевна травма, і фізична. Я зустрівся з викликами, які також мене приводили до такого страху, який зараз переживають наші військовослужбовці, які на превеликий жаль отримують поранення, втрачають кінцівки. Я, дякуючи Богу, не втратив фізично нічого, але у мене була травма, через яку понад пів року не міг ходити і зіткнувся з викликами, аби зрозуміти, що мені може допомогти.
У чому Вам вдалось віднайти особистий ресурс для відновлення?
Мені в першу чергу допомогла, звісно, молитва. Читання до Цілителя Пантелеймона. Я дуже багато часу присвячував молитві. Можна сказати, що навіть в цей час я більше молився, ніж раніше, тому що теж відчув цю потребу і хотів перебороти ці випробування, які були покладені на мої плечі.
Звісно, мені допомагала сім'я. Я відчував велику підтримку своїх рідних, дружини, дітей, батьків. Вони дуже підтримували і водночас не жаліли мене. Дружина у мене реабілітолог, і вона працювала зі мною, водила до лікарів. Завдяки нашим військовим лікарям я встав на ноги. Допомагали також друзі. Це було надзвичайно приємно, коли ти перебував вдома, і чимало людей приходили до тебе. Навіть ті, з ким ти спілкувався лише телефоном, особисто приходили і хотіли подати руку допомоги. Вони були готові допомогти мені як людині оздоровитися і зцілитися.
Я завжди кажу, що найбільший реабілітаційний центр – це сім'я і її підтримка. Незалежно в якому статусі, якщо є сімейна підтримка, допомога рідних, то військовослужбовець, у якому би стані він не був, проходитиме усі випробування і одночасно розумітиме, що він не самотній. Бо самотність приводить до різних випробувань, коли місцями можна і оступитися, наробити неправильні рішення. А коли поряд із тобою люди, які за тебе вболівають, хочуть надати допомогу, то це дуже важливо.
Під час круглого столу, який відбувся 27 листопада у Львівському будинку офіцерів, Ви згадували про те, що у процесі реабілітації військових слід розділяти обов'язки, які мають виконувати військові капелани, психологи та члени сім’ї. Розкажіть детальніше, чому та в який спосіб це можна розділяти?
Кожен повинен завжди бути на своєму місці. Капелан повинен добиратися до людської душі, достукуватися до серця, щоби садити людину в рятівний човен, бути рукою допомоги і розрадником пораненому. Психолог – це вже людина, яка визначає та встановлює клопотання і подальше проходження служби, реагує на те, чи військовослужбовець потребує медичного або психіатричного втручання, чи вистачає йому реабілітації або ж просто проведення часу з навколишнім середовищем і найближчими людьми. А священник більше працює, щоб бути поруч, тому що клич капеланської служби нам говорить про те, аби завжди бути поруч біля військового.
І звісно, що родина має бути поруч і як психологи, і як капелани. Адже кожна їхня хвилина спілкування з військовими повинна бути також обдуманою, без різких навантажень і висловів. Навпаки слід бути у підтримці, казати військовому, що ви на нього чекаєте, про нього дбаєте, молитесь і готові зустріти і прийняти.
Які є виклики у роботі військових капеланів, коли вони спілкуються з військовослужбовцями?
Найбільший виклик – це коли ти стикаєшся з людським горем при втраті близької людини, коли є тягар про завершення життя одного із військовослужбовців. Якщо, не дай Бог, побратим, товариш, один із наших військових стає на щит, відходить у вічність – це у кожного викликає сильний стресовий стан. Немає такої людини, яка би не переносила це через себе. І буває, що той військовий, який залишився живий, починає себе звинувачувати у загибелі побратима, що це мав бути він, а не його товариш.
Це дуже важко усвідомлювати, коли відходить у вічність близька для тебе людина, з якою ти розділював і хвилини, години та місяці спільного життя; і бліндажі; і виконання завдань. Коли ви пліч-о-пліч стояли на захисті, на обороні і покладали надії, що зможете прикрити та вберегти один одного, були дуже близько знайомі. Тоді найважче спілкуватися з військовослужбовцем, який починає обвинувачувати себе в тому, що він не зміг врятувати товариша. Але одночасно ми повинні також працювати над тим, щоб дати зрозуміти, що він не винен у цьому. Він міг теж загинути.
Якщо ми будемо звинувачувати самі себе, нам буде важко знову зібратися думками, силами для того, аби продовжувати давати відсіч ворогу. Я думаю, що цей побратим, який загинув, десь із думками продовжує оберігати. Так, він поповнив легіон тих, хто на щиті, але він присутній, вимолює у Бога цієї переможної хвилини для нашого українського народу. А військові повинні продовжувати далі робити цю роботу, яку не може ніхто більше виконати, як наш Захисник і Захисниця. Водночас якщо ми не будемо пам'ятати наших Героїв, то ми не зможемо і здобути перемогу.
З якими ще запитами звертаються до Вас військовослужбовці?
Знаєте, військовослужбовці як діти (усміхається). Дуже часто звертаються по потребі допомоги. І саме капелан є тим містком між населенням і військовими, тому що ми намагаємося поширювати інформацію серед друзів, знайомих, аби допомогти тій чи іншій людині у її потребі. Зараз є велика потреба в автомобілях, РЕБах, дронах.
Часто військовий звертається не так для себе, як для когось. Він може для себе особисто не попросити допомоги, але зробити це для товариша. Йдеться і про амуніцію, і будь-що інше, що могло знищитись при обстрілі чи згоріти, але він стидається про це сказати. Завжди при кожній можливості ми стараємось просто дати військовому зрозуміти, що він не є покинутий, забутий чи самотній і може знайти підтримку і допомогу.
А за можливості ми намагаємось мати зі собою жменьку цукерок чи інших солодощів для військових. Такий невеликий солодкий дарунок дає відчуття, що їх люблять і за них пам'ятають.
Як війна змінює духовність людини?
Війна вносить у життя випробувальні моменти. На шляху служіння, як і священника, так і військового капелана, вона відзначається тим, що люди навертаються до Бога і відвертаються від Нього. Не можна сказати, що всі одразу стають глибоко віруючими. Хтось не маючи такої глибокої віри у час періоду перебування на війні у лавах Збройних Сил України починає мати більшу потребу у Богові. Хтось, хто прийшов і раніше був практикуючим християнином, може змінитися. Все залежить від обставин і від самої людини.
Насилу не заставляють, аби всі стали християнами, тому що це буде примусом, а не результатом капеланського поклику. А у цьому не буде ні результату, ні жодної користі. Тому я вважаю, що до Бога ми можемо показати шлях, але його людина повинна пройти сама. Ми можемо дати їй старт, але на фініш вона має добратися вже з власним розумінням і відчуттями. Це називається – мати віру, тому що з вірою ми можемо все. Якщо це наша віра і підтримка у духовних скарбах, молитвах і зверненнях до Бога, у присутності покаяння, прощення, то все можливо.
Водночас на війні зустрічаються різні сторони: і віруючі, і невіруючі, і ті, хто вірить тільки у свята, наприклад, а інші вірять у потрібності, коли їм хтось щось дає. Є такі військові, що можуть тебе і вночі знайти, просто підійти до тебе, якщо стидаються, не хочуть, аби інші бачили. Він може тебе серед ночі розбудити, покликати до розмови. Ви можете провести стільки часу, що ти навіть не помітиш, як ранок настане, але результат цієї розмови буде дуже хороший.
Чи часто траплялись такі ситуації?
Часто, тому що я люблю практикувати ночувати поряд біля військових: чи це бліндаж, чи нора, чи будівля. Я люблю бути там, де є скупчення військовослужбовців, не шукати безпечного місця, а головне – бути поряд із ними: жартувати, спілкуватись. І деколи втомлений військовослужбовець має момент навіть просто стати слухачем; послухати, як капелан щось розповідає, говорить, і може не лягати так швидко спати. Буває таке, що хтось може розповідати у колективі або ж шукає можливість поспілкуватись індивідуально.
Часто бувають розмови індивідуальні. Якщо йдеться про проблемні питання, я можу запропонувати звернутись із допомогою до командира взводу, підрозділу чи бригади. Якщо людина мені дасть дозвіл, щоб я це зробив, то я це зроблю. Натомість якщо людина відмовить і скаже, що просто хотіла поговорити, що знайшла людину, якій може довіритись, то я ніколи не буду без дозволу розповідати про наше спілкування.
Звісно, я також завжди намагаюся хлопцям дати розуміння, що є сповідь, а є бесіда. Для мене, для військового священника, наші бесіди є конфіденційними, тому що бувають у розмові різні моменти про те, що пережив військовослужбовець, а також те, що йому потрібно.
Після того, коли ти побув з певною чисельністю військовослужбовців певний період, ти повертаєшся і зазначаєш іншим, на що слід звернути увагу. Буває, що хлопці дякують за те, що їх почули, вислухали, хоч вони нічого не говорили, але вони знають, що просто є результат, вплив. Деколи буває так, що вони самі хочуть про щось заговорити, бо знають, що капелан не буде називати ні ім'я, ні прізвище, а просто скаже узагальнену фразу про те, яка допомога потрібна.
Ви згадували про сповіді. Як військовослужбовці звертаються до Вас із ними?
Дуже часто буває таке, що сповідь військовим потрібна, коли вони збираються йти на вихід, коли йдуть на штурм. Тоді бувають такі моменти, що у Захисника починається крик душі: людина починає щиро, відкрито ділитися. Бо дехто просто йде до сповіді, бо бачив, що товариш пішов. Але дуже часто зараз є моменти, коли хлопці йдуть на вихід або на штурм, або приходять з штурму, коли вони побачили і агресію, і кровопролиття, тоді вони стараються виговоритися про це. Деколи це відбувається у сповіді, у тому приватному спілкуванні, коли кожен прагне, аби йому виділити цей час його вислухати і дати йому розрішення [відпущення гріхів, - ред.].
Часто у розмовах є миті, коли військові починають звинувачують себе у вбивстві. Але ми повинні завжди розуміти, що вбивство у часі війни не розповсюджується на заповідь “Не вбивай”. Тому що ця заповідь говорить нам про те, що вбивство є тоді, коли є нажива, коли ти хочеш привласнити чуже майно, пограбувати людину, забрати людське життя з корисливістю для себе, аби навіть, наприклад, зайняти чиєсь місце у сім'ї. Ось тоді є вбивство, про яке говориться у заповіді.
На війні вбивство є в стані захисту, тобто військовий захищає свою землю, нас із вами, діточок наших, культуру, віру, всі елементи нашої української спадщини, і тоді він просто стоїть на захисті.
Чи сповідь робить людину сильною перед обличчям смерті?
Кожен військовослужбовець знає, на що він йде. І якщо людина є практикуючим християнином, якщо вірить, то вона завжди хоче бути готова до того, щоб зустрітися з Богом.
Зараз у передріздвяний період люди йдуть до сповіді, і так само і військовослужбовці. Вони цього потребують, тому що звикли, що вдома зі своїми родинами ходили у цей час до сповіді, і так само продовжують це робити у військових частинах.
Часто буває, що деякі військові навіть ходять до сповіді частіше, ніж у цивільному житті, перебуваючи вдома; хочуть, щоб їм частіше уділяли таїнство сповіді і Святого Причастя, щоб вони ставали тими духовними світилами, які отримують прощення. Натомість хтось відвертається, не хоче, каже, що посповідається тоді, коли закінчиться війна. Все залежить від підрозділу, його місця перебування, де наші Захисники безпосередньо є на зіткненні з ворогом та інших обставин. Деколи може військовослужбовець сповідатися ледь не щотижня, а деколи – лише раз в рік. Є такі, що потребують цього поглиблено, бо вірять, що сповідь і причастя будуть для них і лікарем для їхньої душі, і вони зможуть поступово підлікувати свої тілесні рани, які в них з'являються після різних викликів на полі бою.
Ви згадували про Різдво. Як Ви плануєте проводити святкові Богослужіння цьогоріч?
Ми будемо старатися максимально донести радість Різдва до кожного військовослужбовця. Україна – це віруючі люди, які знають, що спів коляди та молитва підносять і допомагають. Колядуватимемо просто навіть на зло нашому ворогу, якого, коли чує українські пісні, аж кривить і вивертає. Кажуть, як біснуватий від ладана, так наш ворог, супротивник від тієї духовної пісні, коляди втікає (сміється).
Будемо старатися, щоб в наших бліндажах, окопах лунала коляда та вітальні слова, аби військовослужбовці вітали один одного з Різдвом Христовим, вітали свої родини. І так будемо долучатися, щоб приносити їм цю різдвяну радість, проводити відвідини і бути поруч із ним, щоб і молитву провести, і одночасно привітати зі святом.
Військовослужбовці дуже люблять колядувати?
Наші військовослужбовці, як козаки (усміхається). Вони люблять співати, люблять колядувати. Вони люблять все, що любить український народ! Вони не забувають про традиції, культуру, історію. Коли ми говоримо про Різдво, то навіть ті військовослужбовці, які на фронті стоять на захисті України, стараються також провести Святу Вечерю на віддалі, підготуватися до неї, за можливості навіть зготувати пісні страви, аби тільки був цей спогад. Спогад, який вже століттями є у нашому житті, про те, як ми проводимо свято вдома, як вони зустрічають його як господарі.
Після вечері військові дзвонять додому, передають вітання і слухають, як діти колядують для них, тата чи мами. І сльоза радості з'являється на їхній зіниці ока. У таку мить ти розумієш, що вони вже знов натхненні, що вони можуть продовжувати свою працю – наближати нашу перемогу!
Розмовляла Марічка Твардовська
