Мальовниче село Сухоріччя неподалік Львова. Майже з усіх сторін оточене воно меншими чи більшими лісовими масивами й розташоване в горбистій місцевості на висоті до 260 метрів над рівнем моря.
Здавна залюбоване мисливцями й прихильниками активного відпочинку. З північного сходу, через ліс, межує воно із селом Полоничі (Буський район Львівської області), із заходу, півдня та південного сходу селами цього самого Пустомитівського району – обома Білками (Верхньою та Нижньою), Чорноушовичами і Журавниками, а також селом та однойменною залізничною станцією Борщовичі. На схід – із селом Заставне Золочівського району.
Станом на 1943 рік, у статті «Село Сухоріче працює», розміщеній у газеті «Рідна земля» від 25 квітня цього року, зазначається, що «Українців в селі є 580, латинників 500. Місцева парохія має церкву Собору Пресв. Богородиці. Місцевий парох о. Габрусевич є головою УОТ та мужем довіря Українського комітету. При УОТ є діяльний аматорський гурток під проводом п. Сенчишина та хор, що ним диригує управитель місцевої школи Павло Кондрук. Під оглядом національної свідомости село стоїть добре. Доказом цього може бути 100 відсоткове членство в Українському Комітеті та жертвенність на національні потреби м.ін. на полонених. Слід підкреслити дбайливість села про потреби місцевої церкви. Не зважаючи на скрутні часи, куплено для церкви прапор та 2 пари хоругов. Також церковні братства працюють добре. У справах, зв’язаних з церквою багато допомагає місцевому парохові дяк, Іван Леськів».
Однак така на перший погляд ідилія була усеціло розрушена польськими озброєними бандами, котрими у 1944 році Сухоріччя було спалене, а українське населення, котре не встигло евакуюватись до сусідніх сіл нещадно знищене.
Про стосунки між поляками та українцями у Сухоріччі, а також про подальшу розправу над українцями та спалення поляками села свідчить безпосередній свідок цих подій мешканець цього села Олександр Івахів (1926 року народження, ветеран 2 СВ у складі ЧА) на сторінках газети «Високий Замок» (матеріал Івана Фаріона, 3 травня 2018 р.), а також архівні дані.
Наперед свідок коротко розповідає про стосунки між українцями та поляками у Сухоріччі. Спочатку, згадує О. Івахів, стосунки були добросусідськими, однак невдовзі ситуація змінилась.
«На кожному кроці відчувалася велика політика. Навіть якщо у селі жила однакова кількість українців і поляків, війтом обов’язково ставили поляка. І писарем — теж. Дискримінація була у найменшому. У школі українську мову нас вчили одну годину, а польську — дві».
Після того, як прибрали з села учительку українку, а натомість призначили поляка: «Він зібрав довкола себе молодих, від 18 років, польських парубків, дав їм карабін, і та банда безпричинно нападала на місцевих українців. Била, чим попало. Наші хлопці боялися вийти з хати».
Ситуація погіршилась після приходу німецьких військ:
«Як тільки у Сухоріччя вступило німецьке військо, не знати звідки у німецьких мундурах з’явилися польські «фольксдойчери». Говорили по-польськи, а від німців діставали всяку підтримку».
Для захисту українського населення в Сухоріччі, а також усіх інших українських селах Організацією українських націоналістів було створено Самооборону. Станичним ОУН села Сухоріччя станом на сорокові роки був Йосип Леськів.
Очевидно, що весною та літом відбувались періодичні бої між українською самообороною Сухоріччя та польськими збройними групами. Час від часу на допомогу першим приходили боївки Самооборони із довколишніх сіл (Полонич, Задвір’я та інших) та другим з обох Білок.
Власне Білки, передусім Шляхетська (тепер Верхня), а також і Кролівська (тепер Нижня) у 1942-1944 роках становили собою воєнний табір: із шанцями, опорними пунктами, вартовими, патрульними роз’їздами до навколишніх сіл. Місцеві «самооборони» були вишколені АК та поділені на відділи. Рівно ж поляки з Білок активно співпрацювали з більшим німецьким відділом із села Борщовичі, у котрого продукти вимінювали на зброю (гефешт був такий, що за одно-два яйка ішла бойова граната). Дійшло до того, що через збройне організування села українська допоміжна поліція була змушена вибратися до сусіднього Миклашева. Загалом дві Білки в роках 1942-1945 виставили під зброю понад 300 вишколених чоловіків у віці від 16 до 60 років.
Олексій Колтун, колишній боєць Самооборони села Задвір’я, а потім і відділів УПА та боївки СБ згадує про бої в Сухоріччі у травні 1944 року:
«Село Зухоровичі (колись використовувалась і така назва Сухоріччя, - П.Г.) були поділені на польську і українську частину. Була збройна боротьба в цьому селі між поляками і українцями. Про це дали знати до Задвір’я. Вечором були організовані боївки зі сусідніх сіл. Підійшли до Зухорович. Залягли і чекали команди. Це було в травні 1944 р. Вигнали поляків з «української» частини села. Поляки при відступі спалили цю «укр.» частину села. … Поляки дали знати на Білку. Поляки добре організувалися. В Борщовичах стояли німці і сміялися з тої бійки. Поляки з Зухорович пішли до Білки і там було пристанище для рос. військ». [Електронний архів визвольного руху, http://avr.org.ua/index.php/viewDoc/23751/].
Та найбільший удар припав наприкінці червня – початку липня 1944 року. Бій, очевидно з перервами, тривав чотири дні, й внаслідок переважаючої сили польської сторони українська самооборона змушена була залишити село, внаслідок чого воно була спалене поляками, а мешканці евакуювались до сусідніх Полонич. Хто ж цього не зробив був підданий жорстокій розправі зі сторони польських банд.
Більш розлого про ці бої ідеться у повстанських даних, опублікованих у друкованому органі військового штабу Воєнної округи «Буг» УПА-Захід «Стрілецькі вісті»:
«29.6.44 більша банда поляків, фольксдойчів, жидів і німців з польського села Білка напала на сусіднє українське село Зухаровичі (Львів). Самооборона села Зухаровичі поставила запеклий опір і хоробро відбивала ворожі атаки протягом чотирьох днів, цебто до 2.7.44. З огляду на велику перевагу ворога та з огляду на німецькі частини, які склонні в таких випадках полякам помагати, самооборона опустила село, яке банда спалила. Втрати ворога: 20 вбитих і около 30 ранених. Власні втрати: 3 вбитих і кілька ранених. На побоєвищі заявилися вояки німецьких частин, що поблизько стаціонують, щоби ловити кури і грабити це, чого банда не вспіла заграбити, заявляючи цинічно, що вони ще бажали б таких оказій. /Німецькі власті поінформовані про те, що в Білці загніздилася більша збройна польська банда, де нашли притулок польcькі бандити та жиди з околиці, що ця банда є в змові з німцями і фольксдойчами, які стаціонують по лігеншафтах у Білці Шляхетській і Борщовичах, та з ними спільно доконує нападів, мордів, грабежей і палення українських сіл. /Одначе німецькі окупанти закривають на це очі і дають бандам вільну руку. /Це ще один доказ на це, що українському населенню може дати схорону перед усіми ворожими затіями тільки українська збройна сила УПА». [Літопис УПА, Нова серія, Т. 13, упорядники В. Мороз, О. Вовк, сс. 485-486].
Серед загиблих бійців Самооборони був Володимир Когут (1925 року народження). У цих самих даних під рубрикою «Впали на полі бою» зазначається: «1.7.44 в боротьбі з польсько-німецькою бандою в Зухоровичах, пов. Львів, Когут Володимир, член самооборони».
Про польську розправу та спалення села ідеться у матеріалі І. Фаріона на сторінках газети «Високий замок»:
«Це було у 1944 році, перед жнивами, незадовго перед відходом німців. Із суботи на неділю. На українську частину Сухоріччя посунули озброєні польські бойовики, був їх десь батальйон. Побачивши це, «Олексанко» побіг від хати до хати і кричав сусідам, аби втікали у Полоничі (нині— Буський район), що за чотири кілометри звідси. Люди спішно запрягали вози, виводили з хлівів своїх корів, кидали на підводи лантухи із сякими-такими пожитками. Що не могли — закопували. Але вберегти нажитого не змогли.
Поляки забирали чуже майно, ловили залишених курей, гусей, качок. Одну за одною палили стріхи на хатах українців, їхні стодоли. Котра оселя була під бляхою, несли під стіни різзя, і над ними за мить здіймався дим. Українські житла згоріли дотла, лише польські залишилися цілими. Щоправда, і деяким з тих хат не пощастило — вітер заносив вогонь і на них, караючи паліїв.
Із села втекли не всі українці. За це невдовзі заплатили життям. Першою від рук нападників загинула під вигоном Анна Прийма. У хаті поляки застрелили Марію Кочергу, тітку Олександра Івахіва.
Старого Леськіва, що дякувáв у церкві, витягнули з пивниці і тут же вбили. Розправу учинив сусід, здається, на прізвище Ющишин. У пивниці надибали старенького Демка, який сховався там — і теж не церемонилися: кинули у пивницю гранату. Поляки забили і Стефана Матвіїва — куля розірвала йому живіт, кишки повилазили назовні. Чоловік довго мучився, а потім стих. Застрелили і близького товариша «Олексанка» — Володимира Когута.
Національно свідомий директор школи, 40-річний українець Павло Кондрук, зачинився у себе на другому поверсі. Думав, що масакра омине його, бо мав дружину-польку. Не оминула. Знайшли його на стежці, обмотаного колючим дротом. Тіло було обгоріле до невпізнання — спалили живцем. Потім якийсь поляк на фірі вивіз труп у рів.
На волосину від смерті був й Олександр Івахів. По ньому разом з іншими поляками стріляв двоюрідний брат Петер Слотьок. Той самий, до якого ще зовсім недавно приходив на свята… Облавники з усіх боків притискали трьох молодих українців. Один з них пішов на хитрість — підняв білу хустку, сигналізуючи, що здається у полон. Стрілянина на мить стихла. А українці тим часом дременули у жито. Поляки шукали по полі, але так і не знайшли втікачів.
Того дня від розбою у Сухоріччі загинуло дев’ять українців — шість чоловіків і три жінки. Коли люди намагалися повернутися у спалене село, поляки стріляли по них з кулемета, який встановили на храмі.
А різанину українців під час війни полякам-боївкарям теж допомагали вчиняти совіти. У нашому селі розповідали, що у 1944 році вночі над сусідньою Білкою радянський літак скинув тим полякам на парашутах зброю».
За церковними метриками Анна Прийма 19 липня 1944 року «застрілена поляками зі Сухоріча зі сторони ліса Білки». А Марія Кочерга 16 березня 1945 року «застрілена нападом невідомих людей на дім». Хоронив убитих в селі Полоничі парох о. Василь Прихідко.
За польськими даними бій відбувся 2 липня 1944 року. Згідно із ними у бою брала участь група «бандерівців» в числі 300 осіб, а зі сторони польської «самооборони» 280 осіб з двох Білок та біля 20 солдатів Вермахту, котрі прибули на допомогу полякам з Білки Кролівської. З української сторони загинуло кільканадцять осіб, а з польської тільки один солдат АК із Білки Шляхетської. Підтверджується утеча цивільного населення зі села.
Можливо, що допомогу українським Самооборонам при захисті українського населення Сухоріччя надавали підрозділи дивізії «Галичина» під час відправлення на фронт. Так за деякими даними частина вояків дивізії зі станції Борщовичі рушила на допомогу українцям, через що навіть мали конфлікт з комендантом німецької залоги станції Борщовичі. Між інших духівником в дивізії служив колишній парох Сухоріччя о. Юліан Габрусевич.
Після переходу фронту й повернення радянської влади більшість поляків з Білок було мобілізовано до Війська польського, а з решти утворено «істребітєльний» батальйон НКВД. Однак напади на українців продовжувались…
