30 грудня 1922 року Україна остаточно втратила незалежність, увійшовши до складу СРСР. До Москви з’їхалися делегації від РСФРР, УСРР, БСРР і Закавказької РСФР (Грузія, Вірменія та Азербайджан) на І з’їзд рад робітничих, селянських і червоноармійських депутатів.
У форумі брали участь понад 2 тис. делегатів. Головою з’їзду обрали Михайла Калініна, почесним головою – Володимира Леніна, який через хворобу не прийшов на засідання. З’їзд розглядав декларацію та договір і ухвалив рішення про утворення СРСР та обрав Центральний Виконавчий Комітет (ЦВК) СРСР. Радянські республіки увійшли до складу СРСР на умовах федерації. В реаліях новоствореного державного об’єднання це означало остаточну втрату власної державності.
Перший юридичний крок до добровільної відмови від державного самоврядування зробили члени Всеукраїнського революційного комітету. 28 січня 1920-го вони ухвалили постанову, згідно з якою усі декрети Російської Соціалістичної Федерації у сферах військових, фінансово-економічних, транспортних, поштово-телеграфних набували чинності також і на території УСРР. Свою політичну та економічну незалежність Україна офіційно почала швидко втрачати після IV Всеукраїнського з’їзду Радю. У травні 1920-го з’їд заявив, що Радянська Україна стає суб’єктом всеросійської федерації. У своїй резолюції про державні взаємини між УСРР та РСФРР з’їзд, зокрема, вказував: «IV Всеукраїнський з’їзд рад, стверджуючи умови між центральними виконавчими комітетами УСРР і РСФРР про об’єднання комісаріятів військового, фінансового, залізничного, народного господарства, пошт і телеграфів та праці – доручає наступному центральному виконавчому комітетові провадити і надалі ту саму політику найщільнішого зближення». Саме з цього часу говорити про будь-яке самоврядування уряду УСРР не доводиться, а розгляд структур радянської влади можливий лише в контексті загальносоюзної історії. 28 грудня 1920-го між РСФРР та УСРР укладено господарський та військовий союз.
