12-13 січня 1991 року в Литві відбулись криваві сутички між підрозділами радянської армії і місцевим населенням, спровоковані Кремлем, що намагався запобігти виходу республіки з СРСР.
11 березня 1990 року Верховна Рада Литовської РСР одноголосно прийняла акт "Про відновлення незалежної Литовської держави", відмінила на своїй території дію конституції СРСР і першою із республік Радянського Союзу оголосила про вихід зі складу СРСР. У відповідь на це З'їзд народних депутатів СРСР на своєму засіданні 15 березня оголосив ці рішення незаконними, зажадав їх відміни у дводенний термін і 18 квітня Москва розпочала енергетичну блокаду республіки, що змусило 29 червня ВР Литви відкласти дату набуття чинності "Акту про відновлення незалежності".
7 січня 1991 року уряд Литви, очолюваний Казимірою Прунскене, розпочав програму лібералізації цін, що викликало їх різкий ріст і дало привід прорадянськи налаштованим організаціям влаштувати мітинг під стінами парламенту з вимогами відставки уряду. Після спроби мітингарів увірватися в будівлю сейму його голова Вітаутас Ландсбергіс закликав прихильників незалежності вийти на вулиці міста і захистити парламент. Цього ж дня в різних містах Прибалтики під формальним приводом забезпечення весняного призову новобранців до Радянської Армії висадились численні підрозділи десантників, які в ніч на 11 січня зайняли у Вільнюсі приміщення радіо і телебачення, Будинок друку, ретрансляційний центр, приміщення ДОСААФ і ЦК Компартії Литви.
Після чергової вимоги президента СРСР Михайла Горбачова відновити дію радянської конституції литовськими комуністами було оголошено про створення Комітету національного порятунку Литви, який був оголошений єдиним легітимним органом республіки і звернувся до президента Горбачова з проханням ввести у Вільнюс війська. Це спонукало десятки тисяч жителів Вільнюса вийти на вулицю і утворити живу стіну біля будинку парламенту, щоб захистити представників верховної влади республіки, і організувати мітинг під стінами місцевого телецентру. У ніч на 13 січня 1991 року у зіткненнях із підрозділами радянських десантників та спецпідрозділу КДБ «Альфа», які спробували штурмом взяти приміщення телевізійної вежі, проти беззбройних людей були застосовані танки і БМП, що привело до загибелі 14 і пораненню 150 чоловік.
Михайло Горбачов дистанціювався від вільнюських подій, які він кваліфікував "перегинами на місцях". Не взяли на себе відповідальність також і міністри оборони та внутрішніх справ СРСР, за наказами яких радянські війська були введені на територію Литви. Згідно з проведеним розслідуванням, причетними до кривавих подій у Вільнюсі були названі 48 чоловік, над шістьма з яких (решта й досі переховуються від слідства за межами республіки) у 1996 році відбувся суд, рішенням якого лідерів Компартії Литви Юозаса Єрмалавічюса, Міколаса Бурокявичюса та Юозаса Куоляліса було визнано винними у спробі державного перевороту і співучасті у вбивстві та пораненні людей під час подій 13 січня 1991 року і засуджено до різних термінів ув'язнення.
У лютому-березні 1991 року в прибалтійських республіках відбулись референдуми про незалежність: 91% тих, хто прийняв участь в голосуванні у Литві, 79% - в Латвії і 71% - в Естонії висловились за державну незалежність своїх країн, що стало фактичним початком розпаду СРСР.
