15 квітня 1936 року у селі Холонів Горохівського району на Волині народився відомий історик і дисидент, багаторічний політв’язень, член англійського ПЕН-клубу Валентин Мороз, автор біля 30 книг.
За інформацією УІНП, Валентин Мороз - одна з найбільш контраверсійних фігур українського правозахисного руху. З одного боку він був непримиренним борцем з радянським тоталітарним режимом, за що отримав максимально суворий вирок – 14 років позбавлення волі та статус особливо небезпечного рецидивіста. З іншого – його складний характер та категоричність у ставленні до деяких речей налаштували проти нього багатьох його ж соратників по боротьбі.
Як для сільського хлопця, в житті Валентина Мороза було два шляхи: працювати в колгоспі або йти вчитися. Він обрав друге. Після закінчення історичного факультету Львівського університету хотів вступити до аспірантури, але його не прийняли через незадовільну оцінку з історії КПРС. Довелося вступати на заочне відділення. Паралельно працював завучем і вчителем сільської школи, з 1964 року — викладачем Луцького, потім Івано-Франківського педінститутів, підготував кандидатську дисертацію, яку не встиг захистити через арешт.
Під час навчання зійшовся з українським колом дисидентів, зокрема – з Михайлом Горинем, почав поширювати самвидав – статті Михайла Грушевського, документи Центральної Ради, памфлет Євгена Сверстюка ʺЗ приводу процесу над Погружальськимʺ. У вересні 1965-го його затримали і засудили до 4 років позбавлення волі за статтею 62 КК УРСР (антирадянська агітація і пропаганда). Покарання відбував у Мордовії, в таборі ЖХ-385-17-А, звідки передав на волю свій ʺРепортаж із заповідника імені Беріяʺ, поширений у самвидаві.
Після звільнення в 1969-му продовжує друкуватися у самвидаві, пише статті ʺСеред снігівʺ, ʺХроніка опоруʺ, ʺМойсей і Датанʺ. Однак вони викликали неоднозначне сприйняття в колі української інтеліґенції, зокрема, через різкий осуд ʺпокаянного листаʺ Івана Дзюби та деякі міркування на тему національної ідентичності.
У червні 1970-го Валентина Мороза знову арештовують. На закритому судовому процесі, на якому на оголошення вироку не пустили навіть рідних та друзів засудженого, йому дали максимально можливий вирок — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.
Цей вирок викликав жорстку реакцію в правозахисному русі в Україні та за кордоном. Було організовано понад 40 протестів до Верховного Суду УРСР, у США й Канаді відбулися демонстрації протесту біля радянських посольств і консульств. Ім’я Валентина Мороза за кордоном стало символом жорстокості радянського тоталітарного режиму і придушення свободи слова.
Першу частину ув’язнення відбував у Владимирській в’язниці. Спочатку його утримували в камері з карними в’язнями, які знущалися з нього (один з них так порізав загостреною ложкою Морозу живіт, що довелося накласти шви). Після цього майже 2 роки пробув в одиночній камері. У 1974-му році витримав 5-місячну голодівку, домагаючись переведення з тюрми до табору. Після інтерв’ю дружини Мороза зарубіжним журналістам, цей факт викликав нову хвилю підтримки дисидента по всьому світу.
Після закінчення тюремного терміну Мороза відправили в табір особливо суворого режиму в Мордовію, де він брав участь у голодівках і акціях протесту. Але його різкі заяви щодо інших ув’язнених, зокрема і росіян та євреїв, та постійні провокування конфліктів, стали причиною створення в 1977 році спеціального Комітету ув’язнених, до якого увійшли визнані авторитети в табірному середовищі — священик Василь Романюк, публіцист Едуард Кузнєцов та письменник Данило Шумук.
Комітет звинуватив Мороза в розпалюванні національної ворожнечі та неповазі до поглядів товаришів по нещастю і виніс сувору догану за поведінку, не гідну статусу політв’язня. Комітет навіть вимагав піддати в’язня Мороза загальному бойкоту і не згадувати його імені в самвидаві та інших матеріалах.
У 1979-му витримав іще одну резонансну 5-місячну голодівку. Під тиском світової громадськості, влада мусила обміняти Мороза та ще чотирьох дисидентів — Олександра Гінзбурґа, Георгія Вінса, Марка Димшиця та Едуарда Кузнєцова — на радянських аґентів КГБ Черняєва та Енґера, колишніх службовців ООН, засуджених у США на великі терміни за звинуваченням у шпигунстві. Обмін відбувся в ніч з 27 на 28 квітня 1979 у Нью-Йоркському аеропорту ім. Кеннеді, куди п’ятьох політв’язнів доправили, навіть не повідомивши, куди і для чого їх везуть.
За кордоном Валентина Мороза зустріли як героя. Він з дружиною, яка приїхала до нього, оселився в США, викладав у Гарвардському університеті, видавав журнал ʺАнабазисʺ, вів щотижневу радіопрограму в Торонто. Однак його скандальна поведінка, ексцентричність, безкомпромісність відштовхнули від нього західну громадськість і з часом про нього перестали згадувати. У 1981 році переїхав до Канади, отримавши громадянство.
У грудні 1992 року повернувся до Львова. Був професором, завідувачем кафедри українознавства в Українському поліграфічному інституті ім. І. Федорова, професором кафедри українознавства Львівського державного інституту фізкультури, викладачем політології Львівської філії Української академії державного управління при Президентові України. В останні роки життя видав тритомну монографію ʺУкраїна у двадцятому століттіʺ.
Помер 16 квітня 2019 року. Похований у Львові на Личаківському кладовищі.
