4 червня 1989 року на площі Тяньаньмень в Пекіні китайська армія криваво розігнала масову демократичну демонстрацію. Те, що почалось як студентська акція на захист демократії півтора місяці перед тим, переросло у мільйонну демонстрацію всіх верств населення. Введені на площу танки відкрили вогонь і буквально їхали по рядах демонстрантів на очах мільйонів глядачів, що спостерігали за подіями в прямому ефірі по телебаченню. Кількість жертв оцінюється від сотень до кількох тисяч чоловік
Після смерті Мао Дзедуна в 1976 році Китай переживав економічний і політичний занепад, спричинений десятиліттям т. зв. Культурної революції, яка велась з внутрішніми і зовнішніми ворогами під надуманим приводом протидії можливій реставрації капіталізму. Після повернення до влади колись опальний політик Ден Сяопін разом з главою уряду Хуа Гофеном розправився з найактивнішими маоїстами, а через два роки проголосив "Новий великий похід" китайських комуністів: політику відкритих дверей і "чотирьох модернізацій" – промислової, сільськогосподарської, науково-технологічної та оборонної.
В країні поступово почала запроваджуватись ринкова економіка, а політичне життя зазнало певної лібералізації. Однак китайська інтелігенція і студентство вважали за необхідне проведення політичної реформи і відмови від комуністичного диктату, який зберігся з часів Мао і мав у Китаї всі ознаки тоталітарної держави, - відсутність свободи слова, повний контроль над усіма сферами громадського життя. У 1986 році в Китаї почались студенські виступи за демократизацію всіх сфер життя країни, які охопили великі міста країни. Це привело до відставки генерального секретаря Компартії Ху Яобана, який підтримав студенські вимоги.
В результаті лібералізації цін 1988 року в Китаї різко зросла інфляція, виник дефіцит продовольства у містах, зросло безробіття. Все це посилило напругу в суспільстві. Формальним приводом до нових демонстрацій протесту стала смерть Ху Яобана 15 квітня 1989 року. 27 квітня на центральній площі Пекіна Тяньаньмень протестувальники розбили палаточне містечко і протягом місяця кілька сотень тисяч людей демонструвало свою незгоду з офіційним урядовим курсом. Серед учасників протестів не було єдності, а їх погляди були крайньо протилежні – від вимог прискорення реформ і рішучої боротьби з корупцією до згортання реформ, які привели до економічної кризи.
20 травня в Пекіні було введено військовий стан, однак протестуючі не залишили площу. 3 червня війська спробували зайняти її, але були з площі витіснені і ввечері того ж дня за вказівкою Ден Сяопіна в Пекін було введено танкові частини, які колонами рушили на Тяньаньмень. Для захисту від них демонстранти звели барикади з автобусів, тракторів, стальних балок, обливали танки бензином і підпалювали. Солдати вели хаотичний вогонь по демонстрантах, що привело до численних жертв.
До вечора площа була взята армією під контроль, пройшли масові арешти залишків демонстрантів і активних учасників акцій протесту в різних містах. Вони були названі небезпечними злочинцями і утримувались без суду. Влада наклала заборону на висвітлення подій у місцевих мас-медіа і наклала заборону на поширення іноземних газет. Кількість убитих і поранених під час придешення виступів на площі Тяньаньмень залишається невстановленою через те, що армійські частини дуже швидко зібрали тіла і спалили їх. Різними джерелами називаються числа від 242 чоловік (офіційна версія) до 1000 (дані «The New York Times» і Amnesty International); розвідка НАТО називала 1000 загиблих солдатів і 6 тисяч мирних жителів.
Через кілька місяців декілька студенських лідерів були страчені по рішенню показових судів; частині активних учасників подій на площі Тяньаньмень вдалось врятуватись втечею за кордон. В 2008 році Amnesty International наполягала на тому, що в китайських тюрмах все ще знаходились люди, поспіхом і необгрунтовано засуджені в 1989 році і ті, хто намагався ставити питання про законність дій властей по придушенню демонстрації.
Події на площі Тяньаньмень привели до кількох гучних відставок у китайському керівництві і викликали неоднозначну реакцію за кордоном – від повного осуду з боку Західної Європи, США, Австралії, південно-американських країн, до повної підтримки з боку Бірми, Чехословаччини, Північної Кореї, Німецької Демократичної Республіки; такі країни, як СРСР та Індія вирішили за краще не давати оцінок, щоб не погіршувати міждержавні стосунки.
