Опублікували лист Митрополита Андрея Шептицькогодо Папи Пія XII

Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу публікує повний український переклад листа митрополита Андрея Шептицького до Папи Пія XII, який був власноручно ним написаний протягом 29-31 серпня 1942 року французькою мовою.

Вперше цей лист був опублікований у серії Акти і документи Святої Столиці, які відносяться до періоду Другої Світової Війни (Actes et documents du Saint-Siège relatifs à la période de la Seconde Guerre Mondiale), яка охоплює 11 томів і є виставлена для публічного доступу на інтернет-сайті Ватикану.

Лист митрополита Андрея до Папи Пія XII, про який ведемо мову, знаходиться у Томі 3b на сторінках 625-629 під порядковим номером 406. У ньому поміщені усі важливі документи, які відносяться до релігійної ситуації в Польщі і країнах Балтії у період від 1939 до 1945 років. Він вийшов друком у 1967 році у Ватиканському видавництві.

Цей лист був знаний дослідникам, зокрема і українському читачеві. У 1987 році у номері 2 (194) журнал Патріархат опублікував його у перекладі Яна-Казімєжа та Анни Шептицьких. Щоправда лист був перекладений не повністю, але частково. Деякі його частини були опущені, а сам лист у певних місцях був відредагований, зважаючи на тогочасну політичну ситуацію.

З огляду на те, що останнім часом лист митрополита Андрея до Папи Пія XII став предметом великих дискусій і маніпуляцій, Постуляційний Центр Монастирів Студійського Уставу у співпраці з п. д-р Юрієм Підлісним вирішив представити достойному читачеві його повний вірний переклад

ЛИСТ МИТРОПОЛИТА АНДРЕЯ ШЕПТИЦЬКОГО

ДО ПАПИ ПІЯ XII

(Український переклад)

А.E.S 6881/42, ориг[інал].

Святіший Отче,

Не писав до Вашої Святости, відколи живемо під німецьким режимом, коли ж до того часу я не мав достатньої певности, що мій лист не попаде у руки тих, які не повинні його читати. Однак, маю надію, що в найближчій майбутності буду мати добру нагоду, пишу цих кілька слів на пробу, в надії, що вони дійдуть до Вашої Святости.

Звільнені німецькою армією з-під більшовицького гніту, ми відчули певне полегшення, яке все ж тривало не більше як місяць чи два. Потрохи уряд встановив направду неймовірний режим терору і корупції, який кожного дня стає все важчим і невиносним. Нині в усьому краї згодні, що німецький режим порівняно з більшовицьким є, мабуть, на один ступінь гірший, майже диявольський. Щонайменше вже від року немає дня, у якому не звершувались би найогидніші злочини, вбивства, грабунки, крадежі, конфіскати й насильства. Першими жертвами є євреї. Число замордованих євреїв у нашій малій країні з певністю вже перейшло двісті тисяч. В поступовому наступі армії на Схід число жертв збільшувалось. У Києві, на протязі кількох днів, вимордувано до сто тридцять тисяч мужчин, жінок і дітей. Всі малі міста України були свідками подібних масакр, а триває це вже понад рік. Спочатку влада встидалась цих несправедливих і нелюдських актів і намагалась запевнити собі документи, які могли б свідчити, що ініціяторами цих убивств була місцева людність або члени міліції. З часом почали убивати євреїв на вулицях, на очах публіки і без тіні сорому. Звичайно, що велике число християн, не тільки охрещених євреїв, але й «арійців» — як це вони говорять,— впали жертвами, безпідставних убивств. Сотні тисяч арештів, найчастіше несправедливих, натовпи молодих людей розстрілювано без жодних дійсних оправданих причин; для сільського населення заведено невільницьку систему, а поруч з цим сільська молодь була вивезена і змушувана до виїзду до Німеччини на працю у фабриках або на ріллі; у селян відбирано майже все, що вони мали, а починалося від вимоги подвоєння попередньої продукції. Проголошено кару смерти за продаж чи закуп будь-чого безпосередньо від виробників. Багаторазово проголошувано повернення приватної власности, але цих обіцянок ніколи не здійснювали. Властиво навпаки, влада без жодних обмежень уживала і користувалась з усіх дібр, конфіскованих перед тим більшовиками і доводила, що вся земля є власністю держави. Часто повторяється потихо, що маєтки поодиноких осіб є воєнною здобиччю. Вони продовжують, розширюють і поглиблюють большевицьку систему. З певністю можна ствердити, що серед керівників знаходяться чесні люди. Зустрічаються навіть часом добрі католики, але у переважній більшості всі прислані до нас урядники, це люди без чести й віри, які дозволяють собі на просто невірогідні надужиття. Селян трактують, як муринів у колоніях. Б’ють їх по обличчю без жодної причини, конфіскується у них всяка пожива, яку несуть, наприклад, для дітей у місті; а все це робиться з таким браком людського відчуття, що просто важко повірити у можливість існування таких людей. Але властиво вони такі в дійсності є.

Знаю від одного свідка, що, наприклад, один з «шефів» округи захоплювався конфіскацією і викиданням до ріки всього того, що може знайти в кошиках селян, що прямують до міста. А робить це в час справжнього голоду, який стався у багатьох селах напередодні нового збору. Нічого не можна йому зробити, бо він, як говориться, має високу «протекцію».

Наочний, вірогідний свідок розповідав мені, що особисто бачив, як молодий офіцер СС прибіг здалека, щоб не втратити нагоди знущання над конаючою людиною, зрештою йому невідомою, замученою поліцією за те, що щось бажала зробити, що їй не сподобалось.

Не хочу наводити більше подібних випадків, бо знаю, що їх не можна порахувати.

Це просто так, мов банда розбійників або зграя шалених вовків, кинулась на цей нещасний нарід. І не тільки селяни чи прості люди наражені на знущання і удари по обличчю. Нижчий урядник, якщо він німець, має платню вдвічі або навіть утричі більшу від вищого урядника не німця і дозволяє собі знущатися над вищими за ранґом від себе.

Поліціянти б’ють гумовими палками людей на залізничних станціях, а навіть на вулицях.

Трапляється, що напускається на людей поліцейських псів. Часами ці пси мають намордники, але трапляються випадки, що вони їх не мають.

Незважаючи на кількаразові повторювані прохання, щоб упорядкувати справу прицерковних малих господарств, які за большевиків де-факто були конфісковані, а не «націоналізовані», як вони казали, ми не одержали нічого, а зарплата священослужителям обмежується властиво до пожертв убогих людей. З великою вдячністю мушу тут згадати про допомогу, яку нам давали німецькі католики, за посередництвом товариства, зорганізованого для допомоги німцям поза кордонами німецької держави. Українське духовенство, щоправда, одержує від уряду щось, що називається «добровільною підтримкою» — 50 Р[айх]М[арок] місячно, але це є радше політична символічна платня на показ, ніж правдива допомога. А в додатку до цього сподіваємось, що доведеться від цього платити 25% податку. До нас ще не застосовують антикатолицькі правильники Райху. Дозволяється священикам навчати у школах дітей катехизму. Влада не мішається поки що до проповідей і до адміністрації парафії. Мають намір обмежити переведення церковних шлюбів, одначе не в антиканонічному сенсі. Влада намагається цькувати духовенство так, як інших громадян, через підпорядкування приписам, що відносяться до паспортів і дозволів, і через численні, які тільки можна собі уявити, приписи, що обмежують свободу громадян. Але дозволяється, наприклад, відкриття Семінарії. Наша Семінарія і наша Богословська Академія діють майже нормально. Однак, немов меч Демокріта, висить безперервно над нашими головами небезпека правдивого переслідування. Дозволяється мені на друк щомісячного єпархіяльного органу, а також пастирських листів та інструкцій. Проте, їх конфіскується з найменших причин. Однак, дотепер я міг видати шість повних чисел, на 32 сторінки кожного. Міг скликати Єпархіяльний Синод, який з довгими перервами тривав майже цілий рік, і дається мені можливість постійного контакту з духовенством єпархії. Манастирі реорганізуються поступово. Однак, все це є дуже недостатньо на противагу з вище описаною деморалізацією, під яку підпадають насамперед прості й слабі люди. Вони вчаться злодійству і злочину людовбивства, втрачають почуття справедливости і гуманности. У Пастирських Листах, звичайно конфіскованих, я протестував проти людовбивства; однак, вдалося чотири чи п’ять разів прочитати їх зібраному духовенству. Я проголосив, що вбивство людини підлягає екскомуніці, застереженої для вікаріїв. Протестував я також листом до Гімлера і старався перестерегти молодих, щоб не записувалися до міліції, де можуть піддатись згіршенню.

Однак, все це є нічим у порівнянні з зростаючою хвилею моральних брудів, що заливають цілий край.

Всі передбачуємо, що система терору буде зростати й звернеться багато більшим насиллям проти християн — українців і поляків. Душогубці призвичаєні до винищення євреїв, тисяч невинних людей, призвичаєні до виду крові і є спраглими крові.

Зваживши, що тепер німцям все вільно, треба передбачати, що їх божевільність не можна буде стримати, і що жодна сила не буде спроможна будь-як порушити дисципліни. Однак, передбачуємо, що ціла країна буде затоплена в потоках невинної крові, хиба що якийсь надзвичайний випадок зупинить цей розвиток подій.

Єдиною втіхою, яку можна мати в ці страшні часи, є те, що нічого не може нам статись без волі нашого Отця Небесного. Думаю, що серед винищених євреїв є багато душ, які навертаються до Бога, коли ж від віків ніколи так, як тепер не стояли в обличчі очікування раптової смерти, не раз очікуючи її цілими місяцями, заки вона стає дійсністю. Доля християн, що їх сотні тисяч умирало або умирає без Святих Тайн, є також у Божих руках. Як боляче бачити бідні жертви, що вмирають з голоду або мучаться у концентраційних таборах і нічого не можна для них зробити. Бо знаю з власного досвіду те, що можна для них зробити, є нічим. З засади не дозволяється на обслугу воєнних шпиталів, ані концентраційних таборів, у яких щоденно вмирають сотні цивільних, а на протязі кількох останніх місяців також велике число різних полонених. Я володію статистикою і документами, пригноблюючими й вражаючими. Не дозволяється нашим священикам служити нашим вірним, зокрема багатьом з великої України. Справа єдности Церков породжує страх. Будь-яке порозуміння створює страх, знаю, коли якась система послуговується широко і залюбки засадою «Розділяй…», то з певністю можна твердити, що це система, якої ми є жертвами. Не подаю тут критики системи, що її Ваша Святість знає краще, ніж ми всі. Цієї системи брехні, ошуканства, несправедливості, грабежів, що є карикатурою всякого поняття про цивілізацію і владу. Ця система егоїзму, доведена аж до абсурду, очевидно збожеволілого національного шовінізму німців до всього, що чесне і гарне, є чимсь незвичайним, що хіба першим враженням, яке відчувається на вид цієї потвори, є одуріння. До чого ця система допровадить нещасний німецький нарід? Тільки до звиродніння, що його історія ще не знала. Щоб Господь дав, щоб падаючи, не потягнули за собою тієї частини Католицької Церкви, яка не може бути віддзеркаленням наслідків того пекельного впливу.

Якщо переслідування набере форм людомору (дослівно "різанини" - ред.) за справу релігії, то може бути спасенням для тих країн. Існує невідклична потреба добровільної жертви крові як настанови за пролиту кров через злочинство. Ваша Святість мені відмовили три роки тому ласки Апостольського Благословення, через яке — на шляху своєї апостольської місії — визначили б мене і призначили на смерть для спасення моєї Єпархії. Будучи переконаним, що Ваша Святість бачить краще за мене, я не наполягав; думаю, що я втратив найкращу, а може і єдину таку нагоду, при Більшовиках. Однак тих три роки переконали мене, що я не є гідний такої смерти. Я зрозумів також, що жертва мого життя мала б правдоподібно меншу вартість перед Богом, ніж молитва, відмовлена дитиною. Сьогодні не прошу нічого, тільки особливого Благословення для моїх молитов і моїх зречень. Велика частина тих моїх зречень призначена для усієї Католицької Церкви, маленька частина залишається для моєї Єпархії і мого Народу; однак же ті мої зречення будуть плідними тільки через Благословення Вашої Святости і через Божу ласку, яка це Благословення нам принесе.

Схиляючись до стіп Вашої Святости, прошу про ласкаве уділення Апостольського Благословення моєму бідному Народові, бідному духовенству моєї бідної Єпархії і моїй недостойності.

Вашої Святості

Найпокірніший

слуга у Бозі нашому

+ Андрей,

Архиєпископ Львівський

Львів, 29-31 серпня 1942