5-го листопада буде 110-та річниця від дня народження Михайла Вітушкі, керівника Білоруського антибільшовицького Опору у 1945-1959 роках. Він помер у 2006 році в Західній Німеччині, де жив під іншим прізвищем, а в Білорусі його "поховали" ще в 1945-му
Михайло Вітушка (5.11.1907, Нясвіж - 27.04.2006, Західна Німеччина), білоруський військовий і політичний діяч. Закінчив знамениту Віленську білоруську гімназію, Варшавську політехніку, інженер. Брав активну участь в роботі незалежного білоруського студентського руху.
У вересні 1939 р повернувся з Варшави в Нясвіж, служив в міліції, опісля будував дороги. Взимку 1940 року разом з двоюрідним братом Дмитром Касмовічам був заарештований НКВД за зв'язок з білоруськими національними організаціями за кордоном. На свободу вони вийшли лише завдяки заступництву родича Вітушка – професора А. Прокопчука, ветерана радянських спецслужб.
На початку німецької окупації Вітушка ледь не був розстріляний поліцією, яка складалася з поляків. Тікає до Мінська, де разом з Касмовічам створює службу порядку, від того часу воює з радянськими партизанами і диверсійними групами на Поліссі, потім на Брянщині та Смоленщині. Бере участь в Білоруському національному Опорі, проте йти в ліс не поспішає, продовжує співпрацювати з німцями, мав звання майора. З весни 1944 року разом з президентом Білоруської Центральної Ради Р. Островським, командиром Білоруського крайової оборони Ф. Кушалем та ін. брав участь в нарадах з представниками німецьких спецслужб, присвячених підготовці антирадянського опору.
Восени 1944 року, на пропозицію білоруського національного активу, Вітушка був затверджений керівником Білоруського антирадянського Опору. Заради дезінформації радянських спецслужб була проведена спеціальна "операція прикриття", в результаті якої вже навесні 1945 року "СМЕРШ" був переконаний, що М. Вітушка загинув. Насправді, в кінці грудня 1944 року він разом із загоном десантників був перекинутий з Німеччини до Польщі, в район Варшави, де в бункері було розгорнуто Головний штаб білоруського партизанського руху (підпільна організація "Чорний Кіт").
“Чорний кіт"
Білоруські національні партизанський і підпільний рухи існували і під час німецької окупації 1941-1944 років. Вони збирали сили для збройного виступу проти окупантів і відновлення незалежності БНР.
Діячі Білоруського Опору гинули від рук нацистів, більшовиків, польських аковців. У грудні 1942 року СД знищила ксьондза Вінцента Годлевськага, ідеолога і лідера Опору.
Тим часом в 1943-му на східному фронті настав перелом. Німеччина зазнавала поразки за поразкою, стало реальним повернення до Білорусі більшовиків. У цій ситуації білоруський національний актив прийняв непросте рішення.
У Білоруського Опору не було власних ресурсів для початку визвольної боротьби на два фронти, спроби налагодити зв'язок із західними союзниками не дали бажаного результату. Бракувало не тільки зброї, але і досвідчених командирів. Тому, коли навесні 1944 року німці запропонували білоруським діячам - керівникам Білоруського Центральної Ради і Білоруського крайової оборони - взяти участь в організації підпільної мережі антирадянського опору, вони погодилися.
Німецькі спецслужби планували підготувати і залишити в тилу більшовиків величезний "диверсійний фронт" від Балтики до Чорного моря. Був розроблений таємний план під кодовою назвою "Лібен Кетхен" ( "Улюблена Кішка"). Почалася підготовка людей і матеріально-технічної бази. Якщо в Латвії підпільна мережа отримала назву "Лісові Кішки", в Україні "Степовий Кіт", на Смоленщині і Брянщині "Дикий Кіт", то в Білорусі - "Чорний Кіт". На його керівника білоруський національний актив запропонував німцям талановитого білоруського військового майора Михайла Вітушка.
"Я ненавиджу німців, але нам потрібно все використовувати"
В кінці червня 1944 року, після закінчення в Мінську Другого Всебілоруського конгресу Вітушка зустрівся з поетесою, генеральним секретарем Ради БНР Ларисою Геніюш (вони познайомилися в 1930-их в Празі). У своїх спогадах вона записала слова Михайла Вітушка: "Лариса Геніюш, я ненавиджу німців, я тільки і тільки білорус, але нам потрібно здобути нашу землю для народу, і треба нам все для цього використовувати".
Ці слова Вітушка яскраво характеризують ту трагічну ситуацію, в яку потрапили білоруські військові, які жадали боротьби за вільну і незалежну Білорусь. Адже воювати їм довелося під німецьким керівництвом, яке цікавило ослаблення більшовиків, а не білоруська державність.
Згідно з планом німецьких спецслужб, Білоруський антирадянський Опір на території Білорусі був розділений на три частини: "Білорусь-Північ", "Білорусь-Центр" і "Білорусь-Південь". Кожна з гілок мала свого керівника, білоруса за національністю. У свою чергу командири підпорядковувалися Головному штабу білоруського партизанського руху, який був розміщений в бункері під Варшавою. Всі роки партизанської і підпільної боротьби ним керував Михайло Вітушка.
До літа 1944 року було підготовлено близько 3000 бійців і командирів. Велика частина їх після втечі німців залишилася в Білорусі і чекала наказів від Вітушкі. Кілька загонів пройшли підготовку в Німеччині та в Білорусь і Польщу прибули пізніше.
Для білоруських партизанів німцями на території Білорусі навесні-влітку 1944 року були побудовані 15 бункерів. Основні з них були під Кам'янцем, Пінськом, Новогрудком і Борисовим.
"Бункери будували з бетону і закладали на 2-2,5 метра в глибину під землю, - згадує колишній німецький військовий, учасник підготовки мережі бункерів на території Західної Білорусі. - Системи вентиляції відводилися на 20-25 метрів від бункера. Зазвичай в бункері було кілька кімнат, сховище для зброї і продуктів ".
Всі партизанські загони, що залишилися в Білорусі в рамках плану "Лібен Кетхен", були забезпечені радіозв'язком, зброєю, боєприпасами, документами (бланками та печатками радянських військових і цивільних установ), грошима, медикаментами. Планувалося, що цих запасів вистачить на 5-10 років діяльності.
Завдяки цим бункерам велика частина білоруських партизанів зуміла перетерпіти без великих втрат найбільш важкий період - до літа 1945 року. Саме за цей час органами держбезпеки було майже розгромлене польське підпілля.
Згідно з матеріалами КГБ, протягом 1944-1955 років були розкриті лише 7 бункерів-складів Білоруського Опору.
"Більш лютішого ворога білорусів ніж СРСР важко уявити"
Після капітуляції Німеччини організація Вітушка стала повністю незалежною. У вересні 1945-го в Біловезькій пущі відбулася конференція командирів партизанських загонів, на якій вирішувалося стратегія і тактика антибільшовицької боротьби. Всього були присутні близько 40 осіб, які представляли 16 загонів.
Михайло Вітушка в своєму виступі так оцінив міжнародну ситуацію: "У сучасних політичних умовах рано чи пізно станеться формування політичних, а можливо і військових блоків. Один подібний блок очолить Америка, другий - СРСР. Тому ми також станемо перед вибором. Більш лютішого ворога білорусів ніж СРСР важко уявити, тому логічним союзником буде Америка. Допомагати останній в боротьбі проти СРСР - це допомагати своїй перемозі".
Десь з 1947 року організація Вітушкі починає співпрацювати із західними спецслужбами. Завдяки їхній допомозі, Вітушка зможе перекинути на Захід чимало своїх партизан.
Організована партизанська боротьба підлеглих Вітушкі загонів і груп почалася восени 1945-го. Це були точкові акції: невеликі диверсії на комунікаціях, звільнення ув'язнених з в'язниць і концтаборів, напади на каральні загони. Був налагоджений випуск нелегальних видань.
Вітушка беріг своїх людей, бо їм треба було дочекатися "гарячого конфлікту" між Заходом і СРСР. Тоді б вони повинні були підняти антирадянське повстання і стати ядром майбутньої білоруської армії. Такі були плани.
Варто відзначити, що крім загонів організації Вітушка в Білорусі діяли й інші організації і групи, правда нечисленні і гірше підготовлені. Набагато масовішим був стихійний партизанський рух, який то стихав, то знову вибухав у відповідь на репресії радянської влади. Він протримався досить довго, так як останні збройні сутички були зафіксовані в 60-ті роки.
Спогади чекають свого часу
Побачивши безперспективність подальшої партизанської боротьби, Вітушка в 1951-53 рр. виводить з Білорусі до Польщі, а звідти - на Захід - останні вцілілі партизанські відділи (наприклад, повним складом пішли загони "Бєловежа" і "Кам'янець"). Тільки окремий загін Авгена Жихара продовжував боротьбу до кінця 1954 року.
Але підпілля в Білорусі і Польщі залишилося, його учасники ще деякий час продовжували боротися з радянською владою. Тільки в 1959 році прийшов наказ про припинення антирадянської боротьби.
В кінці 1950-х Вітушка перебрався з Польщі на Захід, жив у Західній Німеччині, працював в одній із західних спецслужб, підтримував зв'язок з підпільною мережею в БССР. У 1950-70-х неодноразово, під іншим прізвищем, з польськими, німецькими документами він відвідував Білорусь. Звичайно ж ризикував, але вважав, що тільки на місці "може відчути справжні настрої народу".
Після виходу на пенсію Михайло Вітушка писав спогади. Тепер за ними полюють досллідники, але їх місцезнаходження досі невідоме.
Вітушка контактував лише з невеликою групою друзів і соратників. Вони його не називали "генералом", тільки "командиром". Така традиція зберігалася ще з часів партизанської боротьби. Сам Вітушка до свого рангу "генерала" ставився скептично, вважав, що нагороди і ранги роздаватиме уряд вільної і незалежної Білорусі.
