7 червня 1930 року в селі Стульно на Холмщині в селянській родині народився Іван Кандиба, відомий український дисидент і багаторічний політв'язень, член-засновник Української Гельсінської групи (УГГ), учасник руху опору радянській системі.
Іванові було 15, коли його з родиною було примусово депортовано на територію УРСР. Кандибам пощастило осісти на Львівщині. Іван у 1953 році закінчив юридичний факультет Львівського університету, працював нотаріусом, народним суддею, адвокатом у Глинянах на Львівщині.
Там же, у Глинянах, працював адвокатом і Левко Лук’яненко. Спільне прагнення справедливості об’єднало їх. У 1960 році Кандиба вступає до створеної Левком Лук’яненком спільно зі Степаном Віруном, Олександром Лібовичем та Василем Луцьківим підпільної партії Українська Робітничо-Селянська Спілка (УРСС), яка виступала за конституційне відокремлення України від СРСР.
На початку 1961 року УРСС була викрита органами КДБ, її членів заарештовано. Кандиба тоді отримав 15 років таборів. Під час перебування у харківській пересильній тюрмі зустрівся із патріархом УГКЦ Йосипом Сліпим. Відбував покарання в Мордовії та Пермській області, а також у Володимирському централі. Але і там не припиняв боротьби – у 1969 році разом із Левком Лук'яненком та Михайлом Горинем передав за кордон «Звернення до Комісії прав людини при ООН» про геноцид політв'язнів.
У 1976 році Кандиба вийшов на свободу. У Львові, де жив його старий батько, Іванові відмовили в прописці, тому він оселився в Пустомитах за 20 км від Львова. Працював у майстерні з лагодження електроприладів та кочегаром, продовжував листуватися з дисидентами, всіляко підтримуючи засуджених. Став одним із членів-засновників Української Гельсінської групи – коли 9 листопада 1976 року Микола Руденко на прес-конференції на квартирі Олександра Гінзбурга в Москві (у Києві не було акредитованих іноземних журналістів) оголосив про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, серед інших було і прізвище Івана Кадиби.
Кандиба постійно перебував під адміністративним наглядом (мав бути вдома з восьмої вечора). Його регулярно викликали до КДБ, намагалися перевербувати. За виступ із покаянням у пресі та на телебаченні пропонувалися прописка у Львові та робота за фахом. Але Кандиба продовжував правозахисну діяльність.
Іван Кандиба та його товариші по Українській Гельсінській групі - Надія Світлична та Левко Лук'яненко. 1979 р. Фото: gazeta.ua
Вдруге його заарештували у 1981 році за звинуваченнями в антирадянській агітації та пропаганді – йому інкримінували співавторство і розповсюдження антирадянських матеріалів (зокрема документів УГГ). Вирок – 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання з визнанням особливо небезпечним рецидивістом. Покарання відбував у таборі в Кучино.
5 вересня 1988 року Іван Кандиба був помилуваний указом Президії Верховної Ради СРСР. Проте із в'язниці його звільнили лише 9 вересня, після оголошення голодування на знак протесту і втручання у справу президента США Рейгана, який вимагав звільнити політв'язня. Загалом Іван Кандиба провів у радянських тюрмах, таборах і на засланнях понад 22 роки.
Після здобуття Україною незалежності у 1990 році Іван Кандиба брав участь у створенні Всеукраїнського політичного об'єднання «Державна самостійність України» (ДСУ) і став першим головою партії, а також засновником, а потім і редактором партійної газети «Нескорена нація». У 1992 році вступив до ОУН і відразу був кооптований до комітету з легалізації та відродження ОУН в Україні (ОУНвУ). У 1996 році був обраний Головою Головного проводу ОУНвУ.
Помер 8 листопада 2002 року, похований на Личаківському цвинтарі у Львові. У 2006 році нагороджений орденом «За мужність» І ступеня (посмертно).
