6 вересня 1924 р. у Києві народився Михайло Брайчевський - видатний український історик та археолог.
Про це повідомляє Укрінформ.
Він був людиною кола Олени Апанович, Івана Дзюби, Віктора Некрасова, Ліни Костенко, Олександра Білецького та багатьох інших представників української науки і культури, чия присутність у тогочасному українсько-радянському соціумі робила життя правдивішим і більш справжнім. Без них, тих, хто наважувався не лише думати, але й висловлювати власні думки, сумніви – брежнєвська дійсність перетворилася б на погану пародію якоїсь із антиутопій – чи то Орвелла, Гакслі, чи Замятіна.
Михайло Брайчевський дивом уник трагічної долі Василя Стуса та Івана Світличного. Натомість упродовж десятиліть учений був викреслений з офіційної науки і став безробітним. Його запрошували до Гарвардського університету (США), але на еміграцію він не спокусився. Він був легендарною постаттю, представником старої київської духовної еліти, послідовником і продовжувачем високої культурної традиції Володимира Антоновича і Михайла Драгоманова, Михайла Грушевського і Миколи Василенка, Сергія Єфремова і Агатангела Кримського, Олександра Олеся і Миколи Зерова.
Михайло Брайчевський – автор понад 500 друкованих праць, 10 монографій. Він був єдиним з істориків радянської доби, хто порушив догматичні тези ЦК КПРС «До 300-річчя возз’єднання України з Росією» і написав науково-публіцистичну статтю «Приєднання чи возз’єднання?». Праця була підготовлена для «Українського історичного журналу», але так і не була надрукована – хрущовська відлига виявилася скороминущою, а видати її за брежнєвських часів виявилося марною справою. Натомість стаття активно поширювалася у самвидаві, була відома за кордоном. У ній ідеться про те, як змінювався погляд радянської історіографії на Переяславську угоду 1654 року. Спочатку, до 30-х років, домінувала думка про те, що тоді об’єдналися одні феодали з іншими, задля закабалення українського народу. Але з 1937 року з’являється нова версія (сталінська) – російський царат «врятував» українців від зазіхань шляхетської Польщі. Мовляв, це все одно було меншим злом. А вже з 1947 року була запроваджена сумнозвісна теорія «російського старшого брата». Як іронічно зауважує Михайло Брайчевський, «Україна нібито стає ґудзиком на російському віцмундирі». У 1968 році вчений підписав лист 139 українців до Леоніда Брежнєва на захист засуджених інтелектуалів України і Росії. І вже в новітній час, за часів незалежності, одним із перших виступив на захист державної мови в Україні («Відкритий лист до Президента України Леоніда Кучми» 2000 року). Він був одним із засновників Товариства охорони пам’яток історії та культури України; його енергією було врятовано архітектурний комплекс Києво-Могилянської академії, низку культових споруд та інших пам’яток історії та архітектури України. Брайчевський першим підняв і питання про відбудову Михайлівського та Успенського соборів. Учений відомий також і як поет та живописець.
«У другій половині ХХ століття Михайло Брайчевський став символом не тільки всього найліпшого, що було в українській історичній думці, але й живим утіленням таких напівзабутих «старорежимних» понять, як честь, совість і бездоганна порядність», – написав філософ, історик Юрій Павленко.
