25 грудня 1848 року у с. Маячка на Полтавщині народився Орест Левицький – історик, правознавець, археограф, етнограф, письменник, літературознавець.
Народився у сім’ї священика. Навчався в початковій приватній школі, пізніше – у Полтавському духовному училищі й семінарії. Рік працював домашнім учителем у селі Веприк на Полтавщині. У 1870 році вступив на юридичний факультет Київського університету, невдовзі перевівся на історико-філологічний факультет.
Наукову діяльність розпочав у студентські роки під керівництвом Володимира Антоновича. Першим дослідженням стала дипломна праця «Очерк внутренней истории Малороссии во второй половине 17 века», яку йому було зараховано як кандидатську дисертацію.
У 1874—1906 роках працював секретарем Тимчасової комісії з розгляду стародавніх актів, був її першим історіографом. Паралельно з цим учителював у гімназії, був помічником завідувача Центрального архіву в Києві.
Праці Ореста Левицького регулярно друкувалися в журналі «Київська старовина». Його дуже шанували члени Київської громади, до якої входив і сам дослідник. Також він був дійсним членом-співробітником Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, дійсним членом, членом ради та заступником голови Історичного товариства Нестора-літописця, дійсним членом Київського юридичного товариства і Наукового товариства імені Шевченка у Львові, почесним членом Полтавської губернської вченої архівної комісії.
Коли утворилося Українське наукове товариство, Орест Левицький входить до його складу, стає заступником голови товариства Михайла Грушевського. Ввійшовши до складу дійсних членів Української Академії наук у 1918 році, Орест Левицький береться за створення Всенародної бібліотеки (дарує їй свою цінну книгозбірню), розгортає діяльність щодо поповнення книжкових фондів, збереження пам'яток мистецтва, очолює комісію по кафедрі українського звичаєвого права.
Від грудня 1919 виконував обов’язки Президента Української академії наук, від 1921 року — голова правничого товариства при ВУАН, у березні 1922-го став Президентом ВУАН.
Близько 50 років життя О. Левицький присвятив Київській археографічній комісії. Його «Спроба дослідження про літопис Самовидця» слушно вважається одним із кращих видань цієї комісії.
Наукова спадщина О. Левицького становить понад 200 праць, написаних виключно на архівних матеріалах. Найґрунтовніше з них: «Внутрішній стан західноруської церкви в польсько-литовській державі наприкінці XVI ст. і унія», «Богдан Хмельницький. Історичні діячі Південно-Західної Росії в біографіях та портретах», «Нариси старовинного побуту на Волині і Україні», «Археологічні екскурсії Т. Г. Шевченка у 1845 - 1846 рр.» та ін.
Орест Левицький відомий також як письменник, перекладач, мовознавець, автор історичних «Волинських оповідань». Співпрацював з журналами «Зоря» та «Літературно-науковий вісник».
Іван Франко, оцінюючи творчий доробок Ореста Левицького, ставив його ім'я поруч з видатними вченими-істориками, праці яких відіграли провідну роль у становленні української історичної науки.
Помер Орест Іванович 9 травня 1922 року на Драбівському дослідному полі, гостюючи у сина Миколи. Поховали вченого у сусідньому селі Митлашівка.
