4 вересня 1985 року в карцері табору для політв'язнів у селі Кучино Чусовського району Пермської області, де він відбував десятирічне покарання за звинувачення у антирадянській агітації й пропаганді, на 47-у році життя помер український поет і правозахисник Василь Стус. У 1989 році він був перепохований у Києві і ще через рік реабілітований
Василь Стус народився у 1938 році на Вінничині і через рік разом з батьками переїхав у Сталіно (нині – Донецьк), де навчався у середній школі і на історико-філологічному факультеті Педагогічного інституту, по закінченні якого вчителював, працював у шахті, редагував газету «Соціалістичний Донбас». У 1965 році Стус вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР у Києві, з якої 20 вересня того ж року був відрахований за участь в акції протесту проти арештів шістдесятників під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» у кінотеатрі «Україна».
Звільнений з Державного історичного архіву, Стус працював на будівництві, кочегаром, інженером технічної інформації в проектно-конструкторському бюро. Не маючи змоги друкуватись, публікував вірші, які почав писати ще 1959-у, у самвидаві, а в 1970 році його збірка «Зимові дерева» була видана у Бельгії. В кінці 1960-х став займатись правозахисною діяльністю – писав відкриті листи до Президії Спілки письменників на захист Вячеслава Чорновола, Івана Дзюби, до ЦК Компартії України і КДБ, до Верховної Ради України з критикою політики обмеження свободи слова, кричущих порушень прав дюдини.
Після арешту у грудні 1971 року за розповсюдження самвидавничого журналу «Український вісник», редагованого Чорноволом, одеської правозахисниці Ніни Строкатої Стус вступив до Громадського комітету захисту Строкатої, за що 12 січня 1972 року був уперше заарештований і за звинуваченням в антирадянській агітації й пропаганді 7 вересня був засуджений до 5 років таборів суворого режиму і 3 років заслання, які відбував у мордовських і магаданських таборах. Повернувшись восени 1979 року до Києва, він приєднався до Української Гельсінської групи захисту прав людини і 14 травня 1980 року Стус був заарештований вдруге, Київським обласним судом визнаний особливо небезпечним рецидивістом й засуджений на 10 років таборів особливо суворого режиму і 5 років заслання.
Термін покарання Василь Стус відбував у селі Кучино Чусовського району Пермської області, де на знак протесту проти жорстокого поводження табірної адміністрації кілька разів оголошував голодування, рік провів в одиночній камері. 28 серпня 1985 року Стус черговий раз був кинутий до карцеру, де оголосив сухе голодування протесту і помер у ніч з 3 на 4 вересня. Він був похований без присутності рідних на кладовищі села Борисово Чусовського району Пермської області і 19 листопада 1989 року перепохований разом з Олексою Тихим і Юрієм Литвином, що також загинули в таборі ВС-389/36, на Байковому кладовищі в Києві.
У 1990 році вироки судової колегії в кримінальних справах Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і 2 жовтня1980 року були опротестовані Генеральним прокурором України і в тому ж році Постановою № 2381н90 Пленуму Верховного Суду СРСР, і Ухвалою судової колегії по кримінальних справах Верховного Суду УРСР Василь Стус був посмертно реабілітований. У 1991 році за збірку поезій «Дорога болю» Василь Стус був посмертно відзначений Державною премією ім. Т. Шевченка. У 1994-99 роках вийшло шеститомне видання його творів, підготовлене редакційною колеґією на чолі з Михайлиною Коцюбинською та сином поета Дмитром Стусом.
Володимир Лук’янюк
