Слухай онлайн
Женская одежда на сайте kloomba.com
Історія

Маленький принц великого екрану: до 90-річчя Леоніда Бикова

90 років тому (12 грудня 1928 року) у селі Знаменське на Донеччині народився Леонід Биков, якому судилося стати руйнівником багатьох радянських міфів та стандартів.
Фото - na-skryzhalyah.blogspot.com

Один з перших – про пролетарський зрусифікований Донбас та всіх вихідців із тих країв: усі пам’ятають наскільки проникливо-українським вийшов його маестро Титаренко. Другий – про торжество образу сильної і безкомпромісної радянської людини як головного прикладу для наслідування: більшість героїв Бикова були геть не супер-героями, але саме через це вони брали за живе. Та й сам Леонід Биков не вписувався в жодні радянські рамки, в будь-якій ситуації лишаючись передусім людиною.

Згадуючи його фільми, мимоволі на думку спадає й інший персонаж – Маленький Принц Сент-Екзюпері. І тоді здається, що ніякої автокатастрофи не було, і що Биков просто на деякий час відлетів на свою планету. Можливо, на ту, яка зараз носить його ім’я.

Мрія про небо

Леонід Биков, як і Сент-Екзюпері, з дитинства мріяв стати льотчиком. Надивившись фільмів, він двічі пробував вступити до льотної школи. І другий раз йому навіть вдалося реалізувати свою мрію. Але провчився Биков там лише місяць.

В небо він піднявся набагато пізніше і в іншій ролі – в ролі командира «співочої ескадрильї» капітана Титаренка у фільмі «В бій ідуть лише «старики», що став реквіємом усім «жовторотикам», що «не докурили останньої сигарети, не дописали останнього вірша». Багатьох героїв Биков «списав з натури», запам’ятовуючи найменші деталі розповідей про життя льотчиків. Прототипом Віктора Щедронова-«Смуглянки» став друг Бикова по Аеротуру, реальний Вітя Щедронов, який загинув 11 квітня 1945 року в Чехословаччині. А пізніше сам Титаренко став моделлю для пам’ятника Військовим льотчикам, що з’явився у 2001 році на схилах Дніпра.

Із гоголівської  «Шинелі»

Невдала кар’єра льотчика вперше наштовхнула Бикова на думку стати актором. Однак і тут не все було гладко: спроба вступити до Київської школи актора завершилася крахом. Як останній шанс Биков їде до Харкова – і там проходить по конкурсу до місцевого театрального інституту.

Уже на першому курсі Биков грає на сцені Харківського театру імені Шевченка роль Павки Корчагіна – випадок безпрецедентний. Після інституту його зараховують в трупу театру.  Перші ролі в кіно (Сашко з «Долі Марини» та Петя Мокін із «Приборкувачки тигрів») звертають на нього увагу режисерів, а після «Максима Перепелиці» він стає всенародно популярним. Його починають запрошувати інші режисери, щоправда, пропонуючи однотипні ролі щирого простачка.

 Активні зйомки призводять до конфлікту з адміністрацією театру. Кульмінація настала в 1958 році, коли Олексій Баталов запросив Бикова на головну роль  в екранізації Гоголівської «Шинелі». Биков надзвичайно зрадів можливості втілити образ «маленької людини», з якої, за висловом Бєлінського, вийшла вся російська література. Однак, в театрі заявили, що він «і так надто багато знімається, незле б і театру приділити увагу». Башмачкіна зіграв Ролан Биков.

Сьогодні лишається тільки гадати, які інтонації були б у цьому фільмі, знімись у ньому Леонід Биков, душа якого тяглася саме до таких «маленьких людей». Російський письменник  Микола Рубан у романі «Хом’як у совинці»  руками одного з героїв створює комп’ютерну програму, замінюючи Ролана Бикова Леонідом. Людина, якій до рук потрапила ця плівка, вражена: «Цей Акакій Акакієвич ... не належав «тільки» тому часу... «Я брат твій» – штовхнувся в пам’яті рядок із книги».

Першу премію бакинського кінофестивалю Биков віддав Шукшину

Порвавши з театром, Биков остаточно переходить в кінематограф, знімається, пробує себе в режисурі. Однак перший його фільм «Зайчик» був сприйняти без ентузіазму – тема «маленької людини» не вписувалася в концепцію «будівників комунізму». А особисті критерії порядності Бикова не дозволяли йому підлаштовуватися під «вимоги партії.» «Уже майже рік не знімаюся. Не хочу. Відмовився від 9 сценаріїв. Не хочу брати участь в брехливих і антихудожніх речах», - писав він в листі до товариша по Харківському театру Миколи Бориченка.

Усі, хто стикався в житті з Леонідом Биковим, відзначають його надзвичайну порядність, душевність, і глибокий сум, який ховався в глибині його очей. Він усе тримав у собі і надзвичайно болісно переживав будь-яку несправедливість. У нього було два інфаркти: перший – після «Зайчика», і другий – на зйомках фільму «Ати-бати, йшли солдати». Однак, Биков нічого не вмів робити впівсили – піднявшись із лікарняного ліжка, він знімає епізод із «циганочкою з виходом» єфрейтора Святкіна. За софітами в цей час стояла бригада лікарів.

Биков хотів знімати своє кіно, він відчував, що все має бути не так, а чесно, відкрито, по-людськи. Ось рядки з іще одного листа: «Всю ніч не спав. Розповісти би правду, про те, як загубили театр. Чому з Київської студії пішли режисери Алов і Наумов, Хуциєв, Донський, Чухрай? Ми нарешті почали судити людей за халатне ставлення до техніки. А коли ми нарешті почнемо судити за злочинне ставлення до людей?».

В таких умовах починалися і зйомки «Стариків». Сценарій, написаний за десять днів спільно з Євгеном Онопрієнком та Олександром Сацьким, кілька років не затверджували («не достатньо героїчний»). Щоб пробити цю стіну нерозуміння, Биков навіть почав читати сценарій зі сцени під час творчих зустрічей із глядачами.

Після фантастичного успіху фільму не помічати Бикова стало неможливо. Йому присвоїли звання народного артиста України. У 1974 році на Всесоюзному кінофестивалі в Баку «Старики» отримали спеціальний приз, хоча журі фестивалю було налаштоване віддати головний. Конкурентом фільму була «Калина червона» опального Василя Шукшина. Коли до Бикова прийшли з пропозицією взяти перший приз, той відмовився: «У списку, де Василь Шукшин буде на першому місці, я матиму за честь бути хоч сотим».  Він же умовив Миколу Мащенка переконати журі віддати головний приз Шукшину.

А через кілька днів на урочистому прийомі в ЦК КП Азербайджану Бикова і  Шукшина познайомили. Вони обнялися, як давні друзі, і потім до кінця вечора не відходили один від одного, жваво обговорюючи свої справи. Це була їхня перша і остання зустріч – 2 жовтня 1974 року Шукшина не стало.

«Ніколи нікому не вірте, що я наклав на себе руки»

Леонід Биков загинув у автокатастрофі, 11 квітня 1979 року, за три дні після завершення зйомок проб до «Прибульця». За фатальним збігом обставин саме тоді його «Заповіт», що три роки пролежав у шухляді стола редактора фільму «В бій ідуть лише «старики» Емілії Коснічук, потрапив до рук тих, кому призначався – Миколи Мащенка й Івана Миколайчука. І досі немає чіткої відповіді на питання, що це було: трагічна випадковість чи самогубство? Надто багато говорив Биков про свою втому від життя. Але слова «Заповіту» стверджують протилежне: « Ніколи нікому не вірте, що я наклав на себе руки. Просто, якщо це станеться, знайте, що я зносився».

І все ж більш імовірним видається припущення, що на якомусь повороті життя він просто не вписався в ті рамки, якими регламентувався кожен крок, і тому пішов у інші виміри.

Його поховали, як він і просив – без оркестрів, без промов, під «Смуглянку», яку співали всі, ковтаючи сльози. У 1981 році Леонід Осика зняв на кіностудії Довженка фільм «... котрого любили всі». Побачила світ книга спогадів «Будемо жити». В небі горить його зірка. І все ж, найкращим пам’ятником є його фільми, надзвичайно щирі, душевні й набагато глибші, ніж може здатися на перший погляд. І від таких фільмів справді  хочеться жити.

Наталка Позняк-Хоменко, УІНП.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter.
НА ГОЛОВНУ
Загрузка...