Більшовицька каральна система пам’ятає безліч сфабрикованих справ, судових процесів та жорстоких розправ над невинно засудженими. «Процес 59» членів ОУН, який відбувся 17-19 січня 1941 року у Львові, мав би бути абсолютно подібним на всі інші. Але членство Організації продемонструвало зовсім іншу поведінку в час слідства та залі суду.
Арешт молодих українців, які здебільшого були студентами Львівського університету, відбувся у вересні 1940 року. З 59 обвинувачених було 37 чоловіків і 22 жінки. Арештованих звинуватили в приналежності до Організації Українських Націоналістів (ОУН) – нелегальної організації, а, отже, як і за часів польської окупації, – за «антидержавну діяльність».
Незважаючи на кілька місяців слідства й більшовицьку практику морального заломлення підсудних, із юними оунівцями все вийшло зовсім по-іншому, радше в традиціях українських політичних процесів.
Коли прокурор поставив провокаційне запитання наймолодшій підсудній Марійці Наконечній, якій було не більше 15 років і яка, найімовірніше була лише членом Юнацтва: що вона зробила б, якби ОУН доручила їй вбити «батька Сталіна», то у відповідь почув: «Я виконала б наказ Організації».
Другий день процесу відбувався у Щедрий вечір і навіть перебуваючи на лаві підсудних, націоналісти спромоглися відзначити це велике релігійне свято: «Моя сусідка легко штовхнула мене і обережно всунувши мені в руку скибку білого калача, шепнула святочний привіт і додала: «Скубни трішки і подай далі». Я здогадалася, що це було надвечір’я Йордану і, скубнувши дрібочку, подала калач сусідці з другого боку. І так він ішов з рук до рук, об’єднуючи нас усіх наче за спільним столом на Щедрий вечір…», – згадувала пізніше одна із учасниць процесу – Люба Комар.
Не привчений до радянської судової практики, адвокат із Галичини Роман Криштальский, захищаючи молодь, нечувся й у своїй промові, вказуючи на підсудних, вигукнув: «Та це ж цвіт української молоді!».
А Люба Комар у спогадах занотує: «Це були мужні і зворушливі слова. Після грубої лайки прокурора на нашу адресу вони чудовою музикою прозвучали в наших вухах та гордістю наповняли наші серця. Вони назавжди глибоко закарбувалися в нашій пам’яті. Але у той час, усвідомлюючи, де ми є, наше душевне піднесення затьмарила тривога: чи не сяде з нами на лаву обвинувачених наш добрий, але необачний оборонець?».
Львівський окружний суд засудив усіх 59 обвинувачених. А 42 з них, в тому числі й 11 жінок та дівчат, – на найвищу міру покарання – розстріл. Двадцять засуджених було розстріляно одразу після закінчення судового процесу.
Пізніше тим, кого не розстріляли, смертні вироки були замінені на 10 років ув’язнення. А 5 липня 1941 року, велика частина засуджених у «процесі 59-ти» здійснила втечу із підпаленої більшовиками в’язниці у Бердичеві.
Серед арештантів-смертників був й Дмитро Клячківський, пізніше – Крайовий Провідник ОУН на Північно-Західних Українських Землях (ПЗУЗ), один з перших командирів УПА.
Святослав Липовецький “Червоно-чорне. 100 бандерівських оповідок”
