У ніч з 3 на 4 вересня 1985 року в карцері ВС 389/36 помер відомий поет і дисидент Василь Стус. За офіційною версією – «серце не витримало». За неофіційною…
Левко Лук’яненко, який сидів зі Стусом в сусідніх камерах, припускав, що Василь міг просто замерзнути – у той час в Пермській області, в Чусово, ранками температура повітря опускалася до +4 градусів, а в карцері ніхто й не думав опалювати. Більше того – перед карцером Стуса перевдягли в благеньку арештантську робу, до того ж на кілька розмірів меншу. А той перед карцером оголосив голодування… «До кінця»…
Іншу версію висуває ще один дисидент, в’язень табору в Кучино Пермської області Василь Овсієнко. Він згадує, як кримінальник Ромашов, який сидів у шостій камері, поряд із карцером, розповідав, що чув увечері 3 вересня стогін Стуса «Убили, холера». «Там могло бути як? Під нарами, пристібнутими до стіни, стоїть табуретка, прикована до підлоги, вона не рухається. Тобі ввечері кажуть: «держи нари». І ти ці пристібнуті до стіни нари тримаєш, наглядач крізь стіну з коридору виймає шворня, і нари падають, ти їх опускаєш на таку підпорку. Так от могли несподівано вийняти оцей шворінь, нари впали, і скільки там треба голодуючому чоловікові... Могли й тими нарами його вдарити», - згадував він.
Як би там не було, а в Чусівському таборі Система, якій Василь Стус протистояв усе життя, почала з ним свою гру. Як згадував той же Левко Лук’яненко, час від часу наглядачі «призначали жертву», доскіпуючись до дрібниць і доводячи людину до повного фізичного і морального виснаження. «Яка метода була тоді в адміністрації? Вони намічали жертву. У нас у 1984 році померло два чоловіки – Олекса Тихий і Юрій Литвин, це були славні сини України. На 1985 рік КГБ призначила в жертву Василя Стуса. Діяли так: адміністрація вилучає листи, дорікають – «ти не так поклав подушку», «ти неправильно заправив». Причепитися можна було до будь-чого. І оце причіплювання доводить до того, що людина витримати не може, людина вибухає. Тоді складають акт про порушення режиму, про непідпорядкування адміністрації й садять у карцер.
Так садили Василя кілька разів. Не надходили листи, а ви можете уявити, наскільки в умовах ізоляції є сенсорний голод, коли ви не маєте жодної інформації з зовнішнього світу взагалі, дуже хочеться отримати листа. Стуса з кілька місяців позбавили, не давали листів. І от вчергове до нього причепились, він закричав – «Я оголошую голодівку!». Його провели в камеру. Приходить туди кегебіст, рідкісний садист, і про що він говорив безпосередньо – чути не можна було, але Василь крикнув «Я оголошую голодівку смертельну», - писав Лук’яненко.
Прикметно, що рівно за двадцять років до того, 4 вересня 1965 року в київському новозбудованому кінотеатрі «Україна» відбувалася довгоочікувана прем’єра фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». Як водиться, перед початком надали слово представникам знімальної групи та творчої інтелігенції.
Однак, задумана акція раптом пішла не за сценарієм партії. Після виступу Параджанова з місця піднявся письменник Іван Дзюба, який повідомив, що в Україні відбуваються таємні арешти серед молодої інтелігенції, назвав прізвища заарештованих. І тут В’ячеслав Чорновіл, вставши з місця, вигукнув: «Хто проти тиранії — встаньте!».
В залі запанувала мертва тиша. Кілька людей підвелося. Напруга сягала краю. Залунали вигуки: «Ганьба!», «Брехня!», хтось увімкнув пожежну сирену. «Демонстрацію» вільнодумства припинили «люди в цивільному», яких під час кіносеансу підвезли кількома машинами. Це була перша відкрита акція громадянського спротиву в постсталінському Києві.
Серед тих, хто тоді підвівся, був і Василь Стус. Так починався його шлях протистояння з системою, де була і участь в Клубі творчої молоді, і перший арешт у 1972 році, і участь у роботі Української Гельсінської групи, куди він вступив, перебуваючи у «місцях віддалених», як член-кореспондент… Шлях, який закінчився в карцері Чусівської колонії.
Зі смертю Стуса зник і його останній табірний зошит – майбутня збірка «Птах душі», де було більше 300 оригінальних віршів і перекладів. Деякі з них були надзвичайно цікавими. «Які добрі вірші спадають мені на голову – без запису, без конкрецій, як теплий липневий дощ», - писав і сам Василь Стус в одному з листів. Практично усі вони так і лишилися невідомими широкому загалу. Василь Овсієнко досі щиро шкодує, що не мав сил і здоров’я вивчити ці вірші напам’ять і хоч так зберегти для історії.
Довгий час факт смерті Стуса табірна адміністрація намагалася приховати, поширюючи чутки про те, що його забрали до лікарні. Але резонанс був дуже сильний і, зрештою, інформація дійшла до Москви. «Вiстка про табiрну смерть Василя Стуса вразила, як грiм. 5 вересня 1985 р. про неї повiдомили всi радiостанцiї свiту. До Москви пiшли урядовi протести. Була найчорнiша година перед Чорнобилем. Першi оцiнки Стуса-поета були, крiм української, в нiмецькiй пресi. Першi зворушливi некрологи -- в українськiй емiграцiйнiй i в польськiй пiдпiльнiй пресi. То були справдi братнi слова спiвчуття, що супроводилися наведенням захопливих табiрних вiтань Василя Стуса до нескореної Польщi -- польським борцям за волю», - згадував ще один дисидент Євген Сверстюк.
Ця історія отримала несподіване продовження. За 12 днів з Москви до Кучино приїхав генерал. А наступного дня відбувся похорон начальника колонії Журавкова. Одні казали, що після розмови з генералом Журавков наклав на себе руки. Інші – що зробити це йому допоміг цей самий генерал.
У селищі Чусово на цвинтарі для зеків на могилі Василя Стуса височів лише стовпчик, позначений цифрою «9». У 1989 році рідні та друзі домоглися дозволу на перепоховання останків поета на Байковому кладовищі. Це перепоховання, яке відбулося 19 листопада, перетворилося на одну з найбільших на той час масових демонстрацій.
Разом з Василем Стусом у рідну землю повернулися Юрій Литвин та Олекса Тихий.
Український інститут національної пам'яті.
