9 липня 1939 року у місті Ходорів народився поет і прозаїк, один із чільних представників так званої "пізньошістдесятницької" генерації і дисидентсько-самвидавного руху в Україні, політв'язень Ігор Калинець.
Ігор Калинець живе та працює у Львові. Він є почесним доктором Львівського національного університету імені Івана Франка.
У 1956 р. закінчив середню школу й вступив до Львівського університету ім. І. Франка. 1962 р., закінчивши українське відділення філологічного факультету Львівського університету, почав працювати в обласному архіві: спочатку архіваріусом, а згодом — старшим науковим співробітником.
У 1972 році Ігоря Калинця засудили на 6 років ув'язнення суворого режиму й 3 роки заслання за участь у дисидентському русі. Покарання він відбував у Пермських концтаборах. В ув'язненні поет працював токарем і кочегаром.
Заслання відбував на Забайкаллі разом із дружиною Іриною Стасів-Калинець.
До Львова повернувся у 1981 році. Після цього працював у Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника. Продовжував активну громадську діяльність і з 1987 брав участь у виданні самвидавного журналу "Євшан-зілля". Пізніше Ігор Калинець став редактором цього журналу.
Свого часу Ігор Калинець відмовився від Ордену Ярослава Мудрого IV ступеня на знак протесту проти зросійщення.
Творчий доробок І. Калинця становить 17 поетичних збірок, що згруповані у двох циклах: „Пробуджена муза” (9 збірок) і „Невольнича муза” (8 збірок).
Автобіографія
Народився я у Ходорові на Львівщині 1939 року. І хоч покинув містечко ще 1956 року. Коли закінчив середню школу і вступив до Львівського університету. зв’язків із ним не пориваю й донині. Бо з Ходоровом пов’язані не лише мої дитячі враження й спогади. Бо звідти не лише джерело натхнення – там тепер на місцевому цвинтарі люди, що дали мені життя і виховали у здоровому національному дусі. Я також ніколи не міг забути, що хрещений у греко-католицькому обряді, і що брат моєї матері – студент Львівського університету – був закатований у червні 1941 року у тюрмі на Лонцького, де тридцять років опісля довелося мені й моїй дружині як правозахисникам побувати у час слідства й суду над нами. Неопізнані останки мого вуйка в котрійсь із братських могил у Львові. Про могили я також ніколи не забував – занадто багато сумної пам’яті доводиться нам, українцям, двигати. Можливо, тому я від громади організовую щорічні панахиди на могилах героїв на Янівському та Личаківському цвинтарях у Львові на Зелені свята.
Закінчивши філологічний факультет 1961 року, до 1972 року працював в обласному архіві. Моя особиста пам’ять збагачувалася ще й історичною. Як поет-шістдесятник я виростав на традиціях рідної землі, народної обрядовості і Розстріляного Відродження. Мій вчитель – Богдан-Ігор Антонич. Проблеми, які тепер хвилюють Україну, вже тоді мучили не одного з нас, і я задекларував свою громадянську позицію не тільки у правозахисних акціях, а й у своїй поезії. Книжечка «Вогонь Купала» (Київ, 1966) мала прихильну критику в українській періодиці. Та видавництва відхиляли наступні збірки всупереч їхньому бажанню, бо я вже мав не надто добру опінію у власть імущих. Спілка письменників відкинула мене. Я став самвидавним автором.
У моєму творчому доробку – 17 збірок, що згруповані у двох книгах: «Пробуджена Муза» (1962 – 1972) і «Невольнича Муза» (1973 – 1981). Кілька збірок із першого періоду, походивши у самвидаві, з’явилися у вільному світі українською мовою, а згодом і в перекладах. За це, як і за громадянську непокорув тематиці віршів, мене було репресовано. Влітку 1972 р., услід за дружиною, я був заарештований і отримав 6 років суворих таборів і 3 роки заслання, які відбув на Північному Уралі і на Забайкаллі.
В ув’язненні працював токарем і кочегаром. І був у табірному русі опору. Мучився, але не каявся – і радий з того, що лишився людиною. Поезія допомогла вистояти і в перший, і в другий періоди. Зумів зберегти все написане, що дивовижно, але не впевнений, що це радість для читача. Після 1981 року я замовк як поет, і тепер я – імпресаріо колишнього поета.
Нелегко було влаштуватися на працю у Львові після повернення на батьківщину – стояв високосний рік застою. Добре, що не додали ще одного терміну за «дармоїдство», «наркотики», «зґвалтування» чи за вірш, лист, заяву, як це було з іншими.
Національне відродження сприймав усім єством. Саме тому 1987 року увійшов до редакції позацензурного альманаху «Євшан-зілля» (п’ять томів). Культурологічна група альманаху одна з перших мобілізувала львів’ян на перебудовчі процеси, гуртувала їх для переборення страху й інерції. Я гордий з того. Але навіть і в ті чудові роки романтичного пориву не відчував потреби у поетичнім пері, а тепер і поготів.
1991 рік значний для мене: вийшли друком чотири книжки: «Тринадцять алогій» (Київ), «Книжечка для Дзвінки» (Київ), «Пробуджена Муза» (Варшава), «Невольнича Муза» (Балтимор – Торонто), з’явилося чимало журнальних публікацій, а за кордоном – перекладів. На початку 1992 року отримав дві поважні національні премії: громадську – імені Василя Стуса, і національну – імені Тараса Шевченка; ще до того, 1978 року, був нагороджений премією ім. Івана Франка, що присуджується на еміграції (Чикаго); у 70-х був прийнятий до Пен-клубу. Восени 1992 року у Львові прозвучала кантата-симфонія композитора Віктора Камінського на мої слова «Україна. Хресна дорога». Пригадала собі про моє існування і критика в Україні.
Ближчим часом сподіваюся на видання книжок: «Се ми, Господи» (духовна лірика, разом із поезією Ірини Калинець), «Терновий колір любові» (любовна лірика), три книжечки для дітей. Мрію про великий том (чи два) в Україні, тільки б вистояли наші видавництва у цей драматичний час для нашої культури й України взагалі – і колись прийде черга і на мене.
Моє теперішнє гасло, виголошене з гіркотою і не без іронії на відкритті пам’ятника Шевченка у Львові 1992 року, але, на жаль, не зауважене громадськістю: «Україна також і для українців». Що ж виголошувати тепер, наприкінці 1993-го?
P.S. Тепер, на початку 2009 року, продовжуючи свою автобіографію, написану 1993 р., хочу зазначити, що мрії про повне видання мого поетичного доробку в Україні сповнилися: це і харківський том у «Фоліо» «Соло триваюче» (1997), ідеальний двотомник у видавництві «Факт» («Пробуджена Муза», «Невольнича Муза»), «поезії» у Бібліотеці Шевченківського комітету (2008).
До того ж, по виході дитячих книжечок, написаних у концлагері, мені написалися ще зо двадцять, оформлених згодом у двотомник: «Пісеньки і віршики зі Львова» і «Казки зі Львова».
У видавництві «Світ» (2004) вийшов великий том моїх перекладів Єжи Гарасимовича «Руський ліхтар, або Небо лемків».
На переломі віку ще отримав премію родини Антоновичів (1997) та Міжнародну поетичну премію у Франції «Кальвіри-Квір» (2004).
Та найбільшою нагородою могла бути така Україна, що намріялась нам, шістдесятникам-митусам, у роки поневірянь та ув’язнень. І доживати нам з думкою, що вона все ж утвердиться, і що в тому утвердженні буде й наша скромна лепта.
P.P.S. 2011 р. видав книжку «Знане і незнане про Антонича. Матеріали до біографії Богдана-Ігоря Антонича». Перевидав у «Споломі» два томи своєї поезії та два томи творів для дітей. Видав книжку «Про декого і дещо, передовсім про себе. Статті, спогади, виступи, репліки» (2016), готую том своїх інтерв’ю – це був би мій семитомник. Після смерті моєї дружини Ірини в липні 2012р. видав її твори у 8-ми томах (12 книгах). Можливо, це найкраще, що зробив я у своєму житті.
Передрук з вид: Ігор Калинець. Калиновий герб. Вибране (Київ, 2016).
