Наталя Яковенко особливого представлення не потребує. Інтелектуалка, класик історичної науки, заслужений діяч науки і техніки України, професорка кафедри історії НаУКМА. За її книгами-бестселерами – «Вступ до історії», «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI–XVII ст», «Українська шляхта з кінця XIV до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна» – виросло не одне покоління справді сучасних фахівців. До її думки уважно прислухаються як в Україні, так і за кордоном, а опоненти побоюються. Яковенко дозволила собі бути вільною у радянські часи й далі продовжує розбивати вщент стереотипи про українську історію і закостенілі підходи в науці.
На Інститут національної пам’яті часто нарікають, закидаючи йому пропагандизм як нібито «не наукову» функцію. Але нагадаю, що Інститут – це державна установа, і його завдання передусім не дослідницькі (як в академічних інститутах), а власне пропагандистські. Від імені держави та в її інтересах ця установа має виконувати завдання, які відповідають ідеологічним викликам часу, тобто долати рештки «радянськості» у свідомості громадян, – так само, до речі, як це діється у Польщі, Литві, Чехії.
То як же тут можна було обійтися без акцій, спрямованих на декомунізацію? Звісно, за логікою адептів «чистої науки», треба було розпочати дискусію. Дискусію про що? І хто б до неї активно долучився? Хіба нащадки комсомольців – їх вистачає, і не тільки серед старших. Хіба така дискусія, розтягнута до безконечності, дала би можливість змінити старі радянські назви населених пунктів та вулиць? Теперішній директор Інституту Володимир В’ятрович – історик, який пише де в чому суперечливі праці, з якими можна не погоджуватись, але те, що він здійснив декомунізацію блискавично та фактично силоміць, заслуговує, як на мене, на пам’ятник. Понад два десятиліття по всій Україні стирчали монументи Лєніна, нас оточували радянські назви, які неминуче впливали на «історичну пам’ять», а отже – й на ототожнення людиною себе з Радянським Союзом. В’ятровичу ж вдалося справитися з цим абсурдом без особливих трагедій і побоїщ.
Це, вочевидь, не означає остаточної перемоги над «тінями минулого». Ще доведеться витискати з українців рештки радянської совковості, але це вимагає довшого часу. Якоюсь мірою так звану «Велику Вітчизняну війну» в українській «історичній пам’яті» подолали, але для того, щоб остаточно щезло оте «деды воевали», Інституту національної пам’яті треба буде дуже багато попрацювати. Маю на увазі, аби показати справжнє обличчя цієї війни – не лише героїчної, а й по-радянському кошмарної, де люди були сміттям, чиє життя не рахували. Очевидно, є не менш велика проблема і з УПА. Навряд чи тут вистачить героїзації, але, з другого боку, потрібні й достатньо виважені акценти, які би зробили цю сторінку нашого минулого, при всій її спірності, частиною «історичної пам’яті» українців.
