Сьогодні в проєкті #ВідвертаРозмова_з, заслужений артист України, актор Національного драматичного театру імені Марії Заньковецької, військовослужбовець ЗСУ Андрій Сніцарчук.
Актор львівського театру ім. Марії Заньковецької Андрій Сніцарчук проміняв сценічні костюми на військовий однострій, а бутафорські шпаги на сучасну зброю, й зараз в складі Збройних сил України захищає Україну він навали російської орди.
Андрію, у війську кожен неофіт “перероджується”. Яку військову спеціальність обрав ти, чи можливо вона обрала тебе?!
О, це дійсно класне порівняння, про переродження. Річ у тому, що на війні я з артиста перетворився на… автомобіліста. Я служу в автомобільному підрозділі. Ми, так би мовити “таксуємо” по всій лінії фронту: перевозимо корисні і необхідні вантажі. Будівельний ліс для облаштування бліндажів та укриттів, дрова, їжу. Доставляємо з пункту “А” до пункту “Б” особовий склад та боєприпаси.
Одним словом займаюсь транспортними послугами на фронті (усміхається, – прим. авт.).
Фактично, ти “у армійських лавах” з першого дня широкомасштабного російського вторгнення?
Офіційно мене мобілізували 18 березня. І зараз я – вояк 103 окремої бригади Сил Територіальної оборони ЗСУ.
Відверто говорячи, для мене немає чіткого поділу до 24 лютого чи після. Я їздив з гуртом “Роги” на концерти для вояків по АТО, потім по ООС. Зокрема, в січні я був з волонтерським вертепом в зоні проведення ООС.
Ця війна для мене завжди існувала, а вже 24 лютого, коли росіяни почали бомбити Україну, то для мене це навпаки стало таким маркером – цього, я ще не зробив. Я з першого дня їздив там де було гаряче, зокрема займався евакуацією, й гуманітарку возив в Київ, за допомогою польських друзів «одягав» своїх друзів, які уже служили - волонтерив. Я одразу хотів йти до війська, але там були величезні черги, й практично неможливо було потрапити на прийом до фахівців ТЦК та СП. Але у березні вони самі мені передзвонили. І… так я й став військовим.
Як служити в підрозділі із “зіркою” театру? Чи відбивається це на атмосфері в бойовому колективі? І, загалом, як підібрався колектив, де випало служити тобі?
А це вже, як подивитися. У нас таки досить творчий в цьому плані підрозділ. В нашій роті зараз служить четверо професійних акторів, з яких троє саме з театру імені Марії Заньковецької: Назар Павлик, Андрій Петрук і я. І ще є Девізоров Максим – зірка серіалів, дуже відомий артист.
Також мені не дає забувати, те що я актор мій позивний, який побратими придумали дуже швидко та просто – “Заслужений” (Андрій - заслужений артист України, - ред.). Я на початках дуже сильно протестував, хотів бути “Вільнюсом”, як місто, яке мені дуже близьке до душі.
Думаю, що в тебе був великий вибір для позивних, можна було вибирати серед твоїх ролей.
Звісно, якщо відштовхуватись від впливу зіграних ролей на вибір позивного… Ну, як ти собі уявляєш позивний “Ісус”? Але взагалі, зараз тут такий час та обставини, коли не дуже задумуєшся над цим. Тобі кажуть “Заслужений” йди зроби те чи інше. І ти не сперечаєшся, а просто йдеш і робиш. Немає часу на рефлексії.
Стандартне запитання для усіх, хто вперше вирушив на фронт. Який набір емоцій та переживань ти подолав на початках?
А, то, мабуть, ти про страх? Знаєш, спочатку був якийсь страх, але він зник ще дорогою сюди. У Львові був страх перед невідомістю. А потім чи то звикся до цього, чи він почав існувати паралельно своїм життям. Коли щось прилітає важкокаліберне та голосне – страшно. Але ти в першу чергу чітко розумієш, що потрібно робити в цих обставинах, а страх вже потім приходить.
Ми зараз часто їздимо по селах на лінії зіткнення. В них позалишалось по 15-20 людей, ми їм возимо продукти та засоби першої необхідності. Бачимо ті наслідки обстрілів, які практично перед нашим приїздом відбувались і вже коли повертаємось, то задумуємось, де ми були: “за 300 метрів від москалів”. Але це не той страх. Адже ми не на самій лінії фронту стоїмо, і коли подумаєш, що хлопці там весь час під обстрілами, то й твій страх минає.
Коли я згадую свої перші виходи на сцену, коли ти стоїш перед кулісою і тебе охопив “жахливий жах”, десь там в животі, то тут все зовсім не так. Тут не так страшно, тут з’являється чіткий світлий розум, який каже тобі що робити. Тут немає репетицій, тут постійно імпровізуєш. Це два різні світи, й акторський досвід тут абсолютно не допомагає. Хіба розвеселити компанію, підняти настрій побратимам вдається.
О, про це мало бути наступне запитання. І як то воно, солдатський гумор?!
На війні, гумор напевно чи не на першому місці знаходиться. На війні всі хочуть та намагаються жартувати. Адже загалом атмосфера дуже гнітюча, і якщо в ній постійно перебувати, то можна й “куку на муню” схопити. А якщо десь знайти якийсь жарт, то людям і легше стає, і спілкування якесь налагоджується. А я люблю й з себе посміятись, деколи до жорстокого. Колись командир напівжартома сказав, «Тааак, обід зробить “заслужений”, не довго думаючи, відрізав - “я то зроблю. Хто ж то з’їсть?” (до слова часом таки готую).
У мене в підрозділі взагалі дуже багато тем для розмов виникає, є дуже багато цікавих людей, і художники, й власники компаній, і таксисти й автомеханіки. З ними й спілкуватись і жартувати цікаво. Якщо далі буду займатись акторством, то це колосальний та прекрасний досвід, якого не зможеш дістати з книжок та оповідей про людей. Такі типажі, різних людей ти ніде так не зможеш вивчити.
“Якщо далі буду займатись акторством”? Невже є думки щось міняти.
Чесно скажу, що тут, на війні, я менше думаю про ситуацію в театрі, яка мене страшенно гнітить та нервує. (Гал-інфо неодноразово повідомляло про складну ситуацію в театрі ім. Марії Заньковецької між акторами та його керівництвом, - ред.) Але насправді, я постарався абстрагуватись від тієї проблеми й намагаюсь відчути наскільки я готовий повернутись в професію актора.
Це не означає, що я готовий йти в професію військового. Ні, це точно не моє. Але чи мені хочеться назад до театру?... Повертатися в той театр, який я знаю…. з тим керівником….. Однозначно, я не хочу туди повертатись.
Мені часто дзвонять колеги з театру, ми багато спілкуємось. Наскільки ситуація зайшла ще в більшу прірву. А під час війни люди настільки “зарабіли”, що повертатись туди й пробувати щось розворушити? Наставити на якийсь шлях? Зараз війна, люди дорожать своїми роботами і я розумію, що це дурість ризикувати своїм робочим місцем. Проте ….
Але війна багато що змінює, зокрема й у ставленні людей. Тил також мусить змінюватись ….
Так. Після перемоги…. я не знаю які в мене будуть думки після перемоги. Можливо після кількох відвідин психолога, думки можуть змінитись, але зараз в мене абсолютно немає бажання туди повертатися.
11 вересня, я ймовірно отримаю з театру “лист щастя”, не знаю як це буде, й швидше за все з 11 жовтня я вже офіційно не буду працювати в театрі. Тому я спокійно тримаю цю думку.
Думав на завершення спитати, як це питають в акторів про найбільшу роль, яку він хоче ще зіграти, але бачу, що до цього дуже далеко.
Зараз я хочу повернутися додомку з перемогою. До мами треба заїхати, до друзів, сина “замучити”. А вже потім будемо “робити ремонти” і “генеральне прибирання”. Зараз це не має сенсу.
Розмовляв Андрій Маринюк
